Багато з його побратимів уже в кращому світі. А він і досі, ніби то було вчора, чітко пам’ятає дні повстанської юності, коли разом із такими ж, як сам, прагнув кращої долі для України. Хоч і заплатив за це роками таборів, втраченою молодістю й коханням… 86-літній Антон Степанович Костюк поділився спогадами з журналістом «Сім’ї і дому».

НАРОДИВСЯ ЗА БУГОМ, СТАВ ПОВСТАНЦЕМ НА ВОЛИНІ

Антон Степанович ще семикласником вступив до юнацької сітки українських націоналістів, яку очолював директор школи. Вчилися і військової справи, і розвідки. А у 1944-му родину разом з іншими холмщаками виселили з рідного Тератина на Грубешівщині аж у одеські степи.

– Довелося усе кинути. А батько мав чимале господарство, тільки землі – 10 гектарів, – поринає у гіркі спогади чоловік.

На півдні хлопець вивчився на тракториста, сезон працював на комбайні. Бракувало у воєнні роки чоловічої сили. Страшна посуха знищила врожай, люди заробляли за трудодень усього по сто грамів зерна.

Якось хлопці із сусіднього села, ровесники Антона, пішли в поле зібрати колосків, які лишилися після жнив. І їх упіймав об’їждчик.

– Привіз їх у сільраду, викликав дільничного, – розповідає Антон Степанович. – А у них тих колосків – по жменьці! Нас, таких-о чотирьох «шпінгалетів», змусили тих «злодіїв» стерегти. Хлопці попросилися до вітру. Вивів їх і кажу: «Тікайте!» Вони побігли, я вистрелив у повітря. Думав, пронесе. Та їх, бідолашних, таки знайшли, засудили одного до п’яти, другого – до семи років. За що? За колоски! А в нас на Грубешівщині добрий господар ще й приплатив би за те, що поле йому прибрали…

Це було, певно, останньою краплею. Вирішили Костюки повертатися ближче до рідних країв. У 1946-му попакували такі-сякі пожитки й подалися на Волинь. Усі поїхали поїздом, а Антон – пішки, бо гнав корівку-годувальницю.

– Напевно, те, що мандрував через усю Україну, бачив, як живеться людям, і утвердив мій націоналістичний дух ще більше, – міркує сивочолий повстанець.

В Олександрії – колишній польській колонії у Рожищенському районі – поселилися у батькових знайомих. Там і познайомився з «хлопцями з лісу». Перший раз – геть кумедно: випадково вскочив у клуню, а там незнайомі чоловіки миються.

– Якось господар мене запитав, чи не хотів би я із хлопцями поспілкуватися, – усміхається Антон Степанович. – Звісно, я хотів! Він тоді мене до них відвів…

Довго Антон балакав із хлопцями. Лише згодом дізнався, що то був сам Дубовий, командир УПА-Північ, з побратимами. 17-річний Антон готовий був хоч зараз іти до лісу. Втім йому все ж дали час на роздуми, поділилися літературою, а ще вручили «Декалог українського націоналіста», аби вивчив його. Через деякий час Антон удруге зустрівся з упівцями і склав присягу. Тоді й отримав псевдо Чорноус.

ТЯЖКИЙ ЕТАП І «ДОЛИНА СМЕРТІ»

Антон рвався до лісу, але Дубовий сказав, що кориснішим він буде у місті. Наказ є наказ, лишився у Луцьку. Першим завданням було улаштуватися на роботу шофером. Водійські права Антон отримав за хабар начальникові ДАІ – спирт, переданий хлопцями.

Так став зв’язковим. Працюючи, і хлопців возив, і книги, і шкіру на чоботи, і медикаменти, і батарейки купував…

– Мій брат тоді працював у друкарні, то нам вдавалося навіть фарбу і шрифти діставати, – хитро всміхається. – Фарбу припасовували у грілці на поясі, шрифти – у глибоких кишенях.

Каже, що найстрашніше було ходити на зустрічі й передавати грипси – секретні записки з паролями й важливою інформацією, писані на тонкому газетному папері. – У разі чого його можна було легко ковтнути, – пояснює.

У серпні 1951 року заарештували районного керівника ОУН Луцького району: влаштували засідку на квартирі коханки. І той видав усю районну сітку. Саме в той час додому до Антона навідався дивний гість із грипсом. Насторожило: записку до хати принесли, а не лишили у домовленому місці. Тож на вказану у посланні зустріч не пішов.

Але все одно арештували. Кілька днів били, змушували до співпраці. – Просив Бога лише, щоб не здати своїх, – аж мружиться від болючих спогадів. – Вигадав легенду, як ішов з танців через місток, перейшли мене хлопці з лісу, попросилися переночувати. Потім прилякали, мусив їм кілька батарейок купити.

Хоч і без явних доказів, а засудили Антона з батьком до 25 років таборів. Дорогою до Магадана видавали по 300 грамів хліба з оселедцем на добу, а води – ні краплі. Кінцевий наш пункт призначення — Бутугичак, де уранові шахти. Якути звали його «Долиною смерті».

Там Антон тягав вагонетки, доки земляки-волиняни не допомогли перейти на роботу в механічні майстерні, бо ж золоті руки мав, будь-яку машину вмів полагодити. Після уранових шахт були й золоті рудники, й автомайстерні. А ще грав на трубі у табірному оркестрі. Заготовляв ліс, косив сіно, яким потім дозволяли набивати матраци.

– А сіно – то таки не тирса, – усміхається.

Реабілітували і звільнили Антона у 1956 році. Каже, та подія досі змушує тремтіти серце.

ДВІЧІ В ОДНУ РІКУ

Повернувшись до Луцька, спочатку не міг навіть прописатися. Довелося давати могоричі… Тут довідався гірку звістку: дружина вдруге вийшла заміж, ще й народила доньку іншому…

– З Марією одружилися вперше 1951 року, – змахує непрохану сльозу. – Як же ми любилися! Три роки зустрічалися, а вона й не знала, що я з «хлопцями з лісу». Виходить, підвів її, про- це чи не найдужче шкоджую… Ми з нею не просто розписалися, а у церкві повінчалися, бо вірили, що назавжди. Арештували мене через два місяці після весілля. Коли забирали, кажу Марії: розлучися, хіба то діло – молодій красивій каторжанина чекати? Та й тягати через чоловіка-бандерівця не будуть.

Марія вийшла за солдата з Бійська, поїхала з ним у Сибір. Треба було якось улаштовувати своє життя. Антон одружився, у шлюбі народився син. Життя не складалося, але терпів, бо ж підростав син.

Коли Маріїн чоловік помер, вона повернулася додому. Жили кожен своїм життям, але врешті не витримав: пішов із сім’ї, повернувся до коханої.

– Ми завжди були подружжям перед Богом, – каже, дивлячись на жінку на весільному портреті на стіні. – Бо ж вчані… Удруге розписалися, коли обом по 45 було.

У парі закохані Антон та Марія прожили 18 років. – Мало прожили, але такими щасливими були, якби ви тільки знали! Коли Марії не стало, я теж думав, що не житиму. Але, бачите, і досі ряст топчу. А вона живе у моїй пам’яті…

Тих випробувань, яких вділила доля Антонові Костюку, вистачило б на багатьох. Не кожен витримав би. Не кожен вистояв би. Але він зміг.

– Якби можна було б заново життя прожити, і дня не викреслив би, не змінив би нічого, знов би у повстанці подався, – каже сивочолий Чорноус.

Авторка – Оксана Головій

З архіву газети “Сім’я і дім” 

Радимо також прочитати: