Є на Волині одне село, що здатне здивувати навіть бувалих у бувальцях мандрівників, слідопитів чи дослідників. Заховавшись посеред вікових лісів та боліт, оперезавшись, немов крайкою, річкою Прип’яттю, село Яревище Старовижівського району завше радо зустрічає гостей. Втім без місцевого поводиря туди потикатися – зась.

Річ у тім, що у центрі тут – лишень кілька хат, решта ж яревищан мешкають на хуторах, що плавно переходять один в один: Загребля, Село, Самарове, Чертіж, Заполона, Клибанщина, Осопка, Підлісок, Дубровки… Вони розкидані поміж лісів так, що протяжність села з одного кінця в інший досі так ніхто й не вирахував: чи то чотирнадцять, чи то шістнадцять кілометрів.

Стежок і стежечок у Яревищі стільки, що іноді й місцеві плутаються, на яку звертати. Ну от уявіть: їдеш собі доріжкою, а тут раптом – опа! – і з тієї доріжки три стежки покрутилися. Як у тій казці про Івана-царевича…

Рай посеред лісу

Зізнаюся, колись, як була іще геть мала, ми з батьком теж мали нагоду попетляти тими стежками-доріжками. Поїхали по гриби – і заблудилися! Виїхали аж у сусідньому селі.

Цього разу в поводирі запросила рідного брата. Сіли на мотоцикл – і гайда, як то кажуть, вивчати місцевість. Яревище зустріло нас тихим плином Прип’яті й терпким ароматом лісу, змішаним із димом від спаленого огудиння – селяни саме впорядковували городи. Доріжкою назустріч подекуди зустрічали місцевих, які неспіхом поганяли конячок, що смиренно тягнули навантажені городиною вози.

– А підкажіть, добрі люди, як до школи дістатися? – звернулися до одних таких господарів, коли попетляли трохи й знову виїхали до Хоміної гори – невеличкого пагорба, порослого лісом.

– А ви отако їдьте прямо, тільки не звертайте, а потім поверніть направо – і знову прямо! Там зупинку минете і як прапора побачите – ото й буде школа, – заусміхалися хвацькі жіночки, доправляючи хустки на лобі.

У Яревищі розповідають, що монастир… пішов під землю. Нібито за престолом у храмі було святе місце — лежали мощі святого. Тут зцілювалися люди від усіляких недуг. А один цікавий дерзнув та заглянув за престол і вхопив святого за бороду. Той розгнівався за таке святотатство, двері монастиря зачинилися назавжди й обитель провалилася крізь землю…

Чітко дотримуючись усного «навігатора», незабаром ми помітили старе одноповерхове приміщення, у дворі якого на флагштоку майорів синьо-жовтий прапор. Саме була перерва, й не вельми велика, але галаслива юрба дітлахів висипала нам назустріч. Показали, де учительська.

Місцеві педагоги спочатку трохи здивувалися, що ми робимо у їхніх краях, відтак, дізнавшись про причину візиту, почали видавати на-гора не лишень історичні факти, а й легенди, що їх у селі переказують з давніх-давен.

За однією з версій, село дістало свою назву через те, що було порізане ярами, які утворилися від підземних вод річки Прип’яті. Інша розповідає, що колись давно в селі жив багатий мельник Ярема. Щоб змолотити зерно на його водяному млині, сюди з’їжджалася вся округа. Так і називалося це місце тоді – Яремище.

Яревище раніше було Раєм

Уперше про село згадує Галицько-Волинський літопис ще у 1252 році. Серед волинських міст, відзначених літописцем, можна назвати також Рай, або Райгород. У 1252 році Данило Романович здійснив переможний похід проти ятвязьких князів, а по поверненні «йшов озером і побачив при березі гарну гору й на ній місто, що стояло раніше й звалося Раєм». Найімовірніше, нинішнє Яревище було більш-менш прохідним місцем через Прип’ять та болота, а, як відомо, на переправах важливих шляхів і виникали міста (городи).

Напевно, Рай був зруйнований під час чергового набігу ятвязьких князів, а далі відбудований. Адже там доживав свої дні у 1287-1288 роках смертельно хворий володимирський князь Володимир Василькович. У Райгороді він збудував монастир, у якому була багатюща бібліотека. Тут і любив цей відомий філософ і книжник усамітнюватися за читанням.

На місці цього Райгорода, за однією з версій, і виникло село Раєвище, яке з кінця XVIII – початку XIX століття стало називатися Яревищем.

Час та лихоліття зруйнували княжу обитель. Відродилася вона 1444 року, коли князь Олександр Сангушко видав із цього приводу спеціальну грамоту. Річка Прип’ять у навколишній місцевості ділилася на два рукави, які знову стікали в одне плесо, утворивши невеличкий острів, де й відродився монастир. Князівська грамота закріпила за монастирською братією різні угіддя та привілеї. Ченцям дозволялося ловити рибу в річках та озерах біля монастиря та аж до Любомля і Ратного, рубати дерева у навколишніх лісах. Вони мали свою винокурню, сушарню, щороку тут відбувалися великі ярмарки. Кажуть, що чоловічий монастир мав і підземний хід до самої річки.

Кажуть, із цього склепу, де похована родина священника, є підземний хід. Тільки куди він веде — ніхто не відає.

Розповідають у селі й печальну легенду про двох братів Яра і Хорива, пов’язану із назвою села. Довго мандрували вони світом у пошуках кращої долі. І потрапили у ліси небаченої краси, багаті на гриби, ягоди, птаство, звірину. День ідуть лісом, другий. Навкруги – ані душі. І каже старший брат меншому: «Яре, вилізь на дерево і подивися, може, побачиш якесь село?»

Видерся Яр на найвище дерево і бачить – довкола тільки ліс. А Хорив знизу гукає: «Яре, вище!»

І тут Яр, необережно ступивши, каменем полетів донизу. Кинувся Хорив до брата, а той вже й не дихає…

Монастир пішов під землю

Коли простувати селом, одразу помітно оселі тих, хто їздить на заробітки: дахи з червоної черепиці, будинки обкладені керамічною цеглою.

– Неподалік того місця, де нині стоїть наша Вознесенська церква, збудована 1865 року на місці монастирської, колись була ярмаркова площа, – розповідає вчитель історії Василь Григорович Бегаль. – Тому ця територія неабияк приваблює копачів, тих, кого називають чорними археологами, адже якщо добре пошукати, то на цьому місці направду можна знайти унікальні монети княжої доби.

Ймовірно, саме тут стояв колись чоловічий монастир.

У вересні цього року працівники Державного підприємства «Волинські старожитності» на місці, яке у Яревищі споконвіку називають Монастириськом, провели археологічну розвідку. У найперспективнішому місці заклали траншею розміром 1х10 метрів і на глибині 45 сантиметрів виявили залишки стародавніх фундаментів завширшки близько метра та завтовшки близько десяти сантиметрів. Другою розвідковою траншеєю було засвідчено наявність оборонного рову по периметру пагорба. Під час вересневої експедиції вдалося віднайти фрагменти середньовічної кераміки, перстень XV століття, а також чимало старовинних монет: півгрош коронний Казимира IV Ягеллончика, півгрош коронний Олександра Ягеллончика, дводенарій Сигізмунда II Августа, дводенарій Рудольфа II Габсбурга Угорського, два соліди Яна Казимира.

То й не дивно, що до села зачастили не тільки науковці, а й ласі до наживи ділки – чорні археологи. Місцеві скаржаться, що частенько просто проганяли підозрілих типів, бо ж довкола церкви «так порили, як ті дикі свині».

– А це ж наша історія, наше минуле, – каже вчителька молодших класів Галина Іванівна Постригач. – От якби до нас частіше приїздили науковці, то й ми осторонь не стоянли б. І допомогли б у розкопках, і нагодували б, і нічліг організували б. У нас тут клондайк для дослідників. Одне слово, запрошуємо в гості археологів!

– Та й студентів-істориків на археологічну практику до нас можна було б привезти, – додає Василь Григорович. – Так, їхати неблизько, але ж гляньте – краса яка довкола. І працювати є де.

На місці, де, ймовірно, був розташований чоловічий монастир, нині стоїть «фігура» – дерев’яний хрест, прикрашений стрічками й квітами. Місце розкопок акуратно прибране.

– Хоча за днів три після візиту працівників «Волинських старожитностей» тут знову з’явилися підозрілі люди на машині з металошукачами, – розповідає місцевий священник Петро Бабюк. – Покрутилися тут, знову довкола церкви перекопали. Вони і в лісі неподалік копають – усе монети шукають.

Але яревищани вміють боронити свою святиню. Бо й справді – хіба можна спокійно спостерігати за тим, як якісь дилетанти заледве на подвір’я храму з лопатами не лізуть?..

Радимо також прочитати:

Авторка – Оксана Головій

З архіву газети “Сім’я і дім”