“Я лежала і думала: ми звідси не вийдемо. Це моя могила. Просила в Бога померти швидко і не бачити смертей моїх рідних, не бачити, як вони мучаться, а я не можу їм допомогти”, – історія про голод, страх і фільтраційний табір від 17-річної дівчини, яка тікала з сім’єю з Маріуполя.  

«Нещодавно я купила нову валізу, – розповідає Катерина. – У нас були плани цього року влітку сім’єю поїхати на авто туром по всій Україні. І ось тобі на – здійснилося! Але не про таку подорож ми мріяли…»

Лікарка Ірина Язова із сумнозвісної Бучі під Києвом два тижні після початку війни рятувала сусідів та незнайомих людей від поранень, приймала пологи, чого ніколи раніше не робила.

Миколі 53. Він живе у Бучі. Каже, не міг не лишитися. Сьогодні він – мій герой. Бо побачивши найгірше у людях, він не втратив людяність сам. Від його розповіді мурашки по тілу…

Український солдате! Я тобі не жінка, не дочка і не мати. Але я настільки горда за тебе, що в серці немає місця для болю…

“Мою подружку, однокласницю спочатку зґвалтували, а потім вбили. Уявляєте? На очах її мами і сестрички молодшої. Я ніколи їм не пробачу…”