Окупанти задовбуться “денацифікувати” країну, де населення бігом біжить будувати для армії укріплення, а армія, як розбила ворогів, біжить рятувати людям хати. Прекрасна історія, яка надихає на перемогу!

“Це В. Він з Ірпеня. Я ніколи не обіймаю чужих. А цього чоловіка обійняла на прощання. Це найменше, що я могла йому дати…”

“Мене звати Стас. Я з Санкт-Петербурга. Я з Росії… Мені дуже шкода…” – з перших днів війни він допомагає українським біженцям у Німеччині.

“Я виходжу надвір у перервах між бомбардуваннями. Мені треба вигуляти собаку. Мій двір серед багатоповерхівок тихий і мертвий. Я вже не боюся дивитися довкола. Навпроти догоряє під’їзд сто п’ятого будинку. Полум’я зжерло п’ять поверхів і повільно дожовує шостий”.

У перший день російського вторгнення окупанти захопили Чорнобильську АЕС і взяли в заручники близько 300 працівників станції. Попри хронічну втому і брак сну, попри тиск і погрози,  вони досі непохитно відмовляються співпрацювати з рф. Ось як це було…

Хай як дивно і безглуздо це звучить, але війна допомогла здійснити багато наших мрій. Тільки задумайтеся про це…

Мало хто знає, що за назвою улюбленого всіма нами останніми тижнями безпілотника “Байрактар”, прихована цікава історія про велике кохання.

24 лютого вночі він поспіхом зібрав речі, сів у авто, востаннє глянув в очі коханій… Потім вона почула, як з аеродрому злітають літаки. «Сталась біда», – і сльози з очей молодої жінки покотилися градом.

Сім’я Вікторії приїхала на Волинь 10 березня. Зараз вони мешкають в арт-хостелі «Адреналін» – усі дев’ятеро в одній кімнаті. Кажуть, що тут їм дуже добре: чудові умови, тепло, затишно, все безкоштовно, а головне – тут безпечно. Адже ще тиждень тому вони були у пеклі і не знали, чи виберуться звідти живі.

Вам теж іноді стає страшно? Страх сковує тіло та думки? Прочитайте цю притчу, у цих простих словах стільки мудрості!

Пишуть, що дому вже нема… Мерзота відібрала у нас все, до чого змогла дотягнутися. Відібрала навіть не для себе, а просто щоб знищити.

Люди схилили голови, чоловіки поважного віку стискали шапки побілілими пальцями й глибоко зітхали, жінки хрестилися, хлопчик прошепотів: “Наш солдат”. Дівчинка поправила його: “Герой!”.

Я – будинок. Мене будували декілька років. В моїх кімнатах кохались, сварились, сміялись та плакали. А сьогодні мене вбили… Не забувайте про це ніколи.