Це було дивно. Так, це було дуже дивно. Вона не тиснула на нього. Вона була в зеніті свого неофітства й прагнула навернути всіх: подруг, рідню Його єдиного оминула її навала.
Так повелося змалечку – мабуть, відтоді, як мама пояснила їй, що треба ділитися, і вона відчула смак розділеної з кимось радості. Ось і зараз їй хотілося, щоб усі негайно зрозуміли, так само, як і вона, що щастя тільки в Ньому, що людина перестає відчувати свою самотність лиш е з Ним, що сенс життя, якого марно шукають найкращі філософи, зовсім поряд, такий простий – у єднанні з Богом. Тепер вона це знає. Це навіть не назвеш знанням у звичайному розумінні. Знання, що пронизує всю твою істоту, наповнює, піднімає над землею, на яку ти впала в минулому житті, розчавлена відчаєм, і думала, що ніколи вже не зможеш звестися.
І тепер ти з Ним, і всі любі тобі мають бути з Ним. Ну чому ж їм не збагнути? Вони мають негайно усвідомити, що нема безнадії, нема проблем, які неможливо розв’язати, нема туги там, де Він. Є тільки радість і тепло!..
А вони жили, як жили. Не хотіли нічого розуміти. І вона тиснула. На всіх. А на нього – ні. Дивно, що лише для нього в неї вистачало мудрості.
Вона молилася за нього. І більше нічого. А ще ходила до церкви. Не пропустила жодної неділі. Навіть коли в суботу вони поверталися з гостей після опівночі, наводила будильник і вставала. А він дивувався. Ніколи досі не бачив її такою рішучою. Це
було ще одне диво – її ходіння до тієї церкви. Від якогось часу вона шукала Бога. Заходила до різних храмів. Найдавніших. Найкрасивіших. А Бога знайшла тут: у тісній бетонній «ненамоленій» споруді часів перебудови, що коли б не маленька позолочена цибулинка, то й на церкву була б не схожа.
Дива сипалися на неї золотим дощем. Маленькі особисті дива – дива лише для неї: дуже легко покинула курити, раптом до неї заговорило Євангеліє, яке ще вчора здавалося мертвим, люди, яким вона не подобалася, після її молитов за них, змінювали своє ставлення, і, головне, вона більше не почувалася самотньою, зникли депресії, що гризли її роками, – ці страшні весняні й осінні туги… Світ сповнився Божою присутністю.
Він, вона і Бог
– Алло… Привіт! Ти чуєш мене? Так, вона чула. Його голос був не такий, як завжди. Він телефонував із відрядження. Цього разу з-під Львова. Коли їхав туди, вона молилася, щоби там він пізнав Бога. Бо ж Західна Україна була для неї твердинею віри.
Він завжди їй дзвонив, коли кудись їхав, іноді – по кілька разів на день. У цьому не було нічого незвичного. Але зараз голос був не такий.
Кволий. Наляканий. Нещасний.
– Я чим ось отруївся. Мені так погано. Я замовив каву. І коли офіціантка принесла її, побачив, що чашка немита, але все одно пив із неї. Я чим ось точно отруївся. Що мені робити?
– Ну що за дурниці?
Поступово їй вдалося заспокоїти його і навіть поставити поперед ній діагноз. Це було схоже на напад сечокам’яної хвороби. Раніше з ним та ко го не траплялося. Не дивно, що він злякався. Вона бачила, як дорослі чоловіки плакали й рачкували по землі, коли починався напад.
Вона втішала його й радила, що робити. І зовсім не хвилювалася. Чому вона цього разу не хвилювалася за нього? Адже зазвичай їй вистачало й меншого, щоби почати панікувати. Вона ж тремтіла над ним, як над дитиною. Завжди. Але не цього разу.
Тепер вона була спокійна. Ніби хтось шепнув їй на вухо: «Ця хвороба не до смерті».
Він приїхав геть змарнілий, однак спокійний. Говорили про те, що сталося. Радилися.
– Я злякався, що в мене те саме з нирками, що й у батька, – сказав він. Його батька вони поховали минулої осені.
– Ну, звісно ж, ні, – відповіла. – Узагалі, нічого страшного. Сходимо завтра до лікаря, побачимо, чи великий камінець…
– Я хочу похреститися, – раптом мовив він.
Вона нічого не спитала, лише зиркнула на нього й відповіла:
– Добре. Я поговорю зі священиком.
Уже аж увечері наважилася повернутися до цієї теми:
– А чого ти вирішив хреститися?
– Знаєш, ми розмовляли з одним дідом. Його разом із родиною після війни вивезли до Сибіру. Він розказував, як їх вели снігами багато кілометрів, як цькували собаками, як падали й гинули одне за одним люди. У нього сльози стояли в очах. І він сказав, що його родині допомогли вижити віра й молитва. Лише віра й молитва…
– І ти молився?.. Коли тобі було погано, ти почав молитися?..
– Так.
Це було найбільш е з див, подарованих їй Богом. Тепер вони були втрьох: він, вона й Бог. Заходило на весну. Все тільки починалося.
Галина МАНІВ, уривок із книжки «Теплі історії про дива, коханих і рідних»
Радимо також прочитати:
- Коли і як молитися, щоб молитви були почуті, розповів старець
- Що відбувається з дyшею на 3, 9 і 40-й день і чому так важливо молитися в цей час?
