Білосніжна сукня та бліде обличчя зливалися воєдино в наповненій, здавалося, вселенською скорботою постаті.
Ніжний французький манікюр ламався об телефонні кнопки. А веселому весільному гамові вторував сталевий беземоційний
голос: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності…».
Марія та Антон познайомилися на відпочинку в Туреччині. Море, сонце, пляж, кохання – усе, як у дешевих «кишенькових» романах, якими зачитувалася дівчина. Хеппі-енд також передбачався за законом жанру «романтичного життєпису»: біле мереживо, білі троянди, білий лімузин, весільний вальс.
Претендент на руку й серце єдиної доньки відразу ж завоював прихильність її батьків. Вони обдаровували його милими «дрібничками»: айфон, ноутбук, дорогий годинник, ба навіть авто (негоже майбутньому зятеві мера їздити на старенькій «дев’ятці») та земельна ділянка для «сімейного гніздечка» (добре, що землевпорядник був кумом). Єдине, що насторожувало: хлопець не поспішав знайомити зі своїми рідними. То в них було закордонне відрядження, то вони доглядали свою бабусю, то… Чудернацьких причин знаходилося багато.
Дарма, познайомитися зі сватами можна й на весіллі.
І лише нині батьки усвідомили, що навіть не знають адреси нареченого…
Крах мрій!
- Як я була “професійною” нареченою для американців
Мама пила валеріану, а батько курив цигарку за цигаркою…
Боже, яка ганьба! Завтра, мабуть, усі газети вийдуть із заголовками: «Від доньки мера втік наречений» або «Мер не спромігся купити нареченого для своєї донечки». Купити…
На безлюдному пероні стояли двоє юнаків.
– Хлопці! Справа на мільйон доларів, ну не на мільйон – на тисячу євро, сто процентів,— випалив Микола. І поки ті кліпали очима, швидко затараторив: – Хто з вас не одружений? Мені потрібні наречений та дружба. Звісно, не задарма. Я заплачу погодинно, за цілу добу, як забажаєте…
І заходився скоромовкою переповідати сумну історію.
– Змилуйтеся, врятуйте від ганьби, це ж бо моя єдина кровиночка. Що скажуть люди? – вже не благав, а ридав батько.
– Доведеться допомогти, – нарешті мовив один із юнаків. – Але я не можу грати роль нареченого, я ж одружений. Іване? – запитально глянув на побратима.
– Ні, ні й ще раз ні! Та який із мене актор? Пам’ятаєш, у студентському драмгуртку я дебютував у ролі дуба. І ця роль була
першою та останньою!
– Ну, як знаєш! От чоловіка шкода!!! Уяви, єдина донечка. Та я б за свою Маринку горло перегриз.
Батьківські очі, здавалося, пропікали до самого серця.
– Добре, вмовили! – зітхнув Іван. – Але грошей не візьму. Кажіть, що маю робити?
Усі подальші події промайнули, наче кольорові картинки в дитячому калейдоскопі. Костюм у весільному салоні, зачіска, дорогі обручки, лімузин, напівдитячі сумні очі дівчини у весільній сукні, безкінечний потік гостей, вимушені усмішки, обійми, подарунки, вигуки «Гірко!» та холодні вуста чужої-своєї «нареченої».
– Казали, начебто нареченого звуть Антон, а тут – Іван. І шлюб вони не брали. Ох, ця теперішня молодь! – почали перешіптуватися на весіллі «кумоньки». Але розкішне частування та веселі музики відразу змінили русло думок весільних гостей.
- Принцеса одягнула весільну сукню і оголила великий шрам…
Почалося все із брехні, а закінчилося крадіжкою
…Хоч як намагався потяг заколисати парубка, події минулої ночі ніяк не хотіли тікати з-під повік. Ніжна рука з обручкою,
легеньке марево фати, росинка-сльоза на віях.
– Ти ба! – глянув Іван випадково на свою праву руку й сам до себе посміхнувся. – Почалося все із брехні, а закінчилося крадіжкою. Я ж забув повернути золоту обручку після весілля. Доведеться пересилати. Адреси, на жаль, не знаю.
Проте в мобільнику залишився телефон Марії.
– Алло, – прозвучало надривно-тужливе у слухавці.
– Ще раз привіт! Це твій учорашній наречений, – хотів пожартувати, але натомість вирвалося: – Марічко, як ти? Сонечко зійшло, отже, все прекрасно, – процитував дівчині свою улюблену приказку.
– Для мене воно вчора згасло назавжди, – почув у відповідь.
За півгодини розмови Іван все-таки згадав про злощасні п’ять грамів золота у себе на пальці, але не наважився «цією дурницею» переривати бесіду з дівчиною, для якої цінніші за всі скарби світу в ту хвилину були його вухо та співчутлива душа.
Через півроку Іван сам привіз Марічці обручку. А разом із нею – невеличку білу коробочку, у якій виблискував перстеник.
– Марічко, стань моєю дружиною! Цього разу – справжньою!
А у відповідь побачив сонце, яке знову сходило в очах коханої.
Галина ЯЦЕНКО, уривок із книжки «Теплі історії. Він і вона»
