Алевтинка Приходько народилася із величезним лобом та діркою в голові. Медики набивали діагнози, мов клейма. Найгірше ж – що страшні та неправдиві. Гідроцефалія, сидром Дауна, Фразера, Пфайффера – усі ці лікарські висновки щоразу з новою силою обпікали серце батьків дівчинки Юлії та Анатолія Приходьків із Луцька. Із сім’єю спілкувалася журналістка «Волинської правди».

– У пологовому на нас спершу не надто зважали. Потім же називали купу синдромів. Але всі вони з часом зводилися до того, що донька має померти начебто від води в голові, – розповіла Юлія.

До того ж усі ці страшні діагнози дитині ставили без проведення генетичного аналізу. Тож, коли Алевтинці було півтора року, батьки повезли її на обстеження до Львова.

Там пітьму медичних вироків трохи розвіяли. Проте втішити нічим не змогли. У дитини – фронтальна дисплазія обличчя та черепа, краніостеноз. Від народження у дівчинки звужувався череп через передчасне зрощення його швів. Це призвело до сповільнення його росту та зміни форми.

Історія про людяність: жінка, візок, пандус і хлопець у військовій формі

Або операція, або смерть

Уже знаючи ворога своєї дитини в обличчя, батьки кинулися шукати порятунок, незважаючи на страшні прогнози лікарів.

– Спочатку дізналася, що нам могли допомогти в Києві, але там бралися лише за дітей до одного року, а Алевтині тоді вже було два. Це були невимовні розчарування і відчай. Що вже пізно, сказали і в клініці у Мінську, – пригадує мама Алевтини.

Утім, перечитавши безліч форумів в інтернеті, Юля знайшла інформацію про клініку у Москві. Попри складну військову ситуацію, вирішила написати лист у Науково-дослідний інститут нейрохірургії імені академіка Бурденка. Із відповіддю не забарилися. Повідомили, що треба негайно везти дитину на операцію.

– Вибір був невеликий: або операція, або смерть. Тут жодна мати довго б не думала, – додала Юлія.

Зрослі кістки черепа не давали нормально розвиватися мозку. Через це Аля майже не росла, хоча розумові здібності відповідали віку. Зі своїми десятьма кілограмами ваги, тонесенькими ніжками і великою головою дівчинка нагадувала інопланетянку.

Першу операцію Алевтині зробили в Москві. Той період Юлія та сама Алевтинка пригадують із жахом. Упродовж чотирьох годин дівчинці у голову вставляли металеві конструкції – дистрактори для розширення черепа. Назовні ж вивели дротики, які протягом наступних чотирьох місяців двічі на день треба було підкручувати викруткою.

– Їхали ми додому із Москви у плацкарті. Грошей на купе не було. Я вийняла викрутку і кручу дитині голову. Жінка, яка сиділа поруч, зомліла, побачивши таке. А далі почався жах: у Алі відкрилася кровотеча. Усе в крові, одні люди рушники зносили, а інші – п’яні – у потязі вікна вибивали, – пригадує мама Алевтинки.

Історія про дівчинку-Кульбабку, яка народилася ангелом

Не тільки діти прозиваються і досі, але й дорослі

Наступні чотири місяці трирічна дитина щодня терпіла біль та носила у голові залізо. Плакати ж дівчинці – зась, бо від народження у неї грижа животика. Але найважчим, розповідають батьки, було те, що донька страждала не від фізичного болю, а від образ людей, які раз за разом кидали у спину малечі жорстокі вислови.

Мама Алі, ледь стримуючи сльози, каже, що не тільки діти прозиваються і досі, але й дорослі. Часто і фотографувати приходять, щоб потім когось лякати. Коли дитина приходить із вулиці, дивується, якщо хтось не казав на неї поганих слів – бо таке буває рідко.

Згодом там же, у Москві, Алевтинку прооперували вдруге. Третє ж хірургічне втручання чекає дівчинку у п’ять із половиною років. Уже тоді мають намір зробити повну реконструкцію черепа, перенісся, зближуватимуть очі. Є надія, але, на жаль, немає гарантій, що ця операція буде останньою.

– Не знаю, як ще півтора року витерпіти. Бо кожен день – виклик. Найперше слід думати, як відгородити доню від людської жорстокості. У нашому дворі вже звикли. Але як тільки виходимо в інший – починається жах.

Аля ж хоче постійного спілкування, просить завезти її в парк, до дітей. А я боюся, бо знаю, що потім обоє страждатимемо. Також переймаюся, аби організм дитини не потребував медичної допомоги, бо тоді всі тільки плечами знизують. Ніхто за нас не береться, – каже Юлія Приходько.

На щастя, не так давно Алевтинку взяли у дитсадок No38. Тож хай і півдня, але дівчинка має можливість спілкуватися з дітьми, розвиватися. Удома ж грається зі старшою сестрою Даною, песиком Ладою та котом Томом. Тварин, до слова, підкинули родині під двері їхньої малосімейки.

Інтелектуальний розвиток Алевтини, попри фізичні вади, відповідає її вікові. Дівчинка малює, складає пазли, розповідає вірші, вільно розмовляє українською, російською мовами, навіть співає англійською. Більше того, Аля повністю дає собі раду сама. Може залишитися наодинці вдома, якщо потрібно, взяти із плити чи холодильника їжу, допомогти мамі.

– Знаю, що таких дітей часто віддають у дитбудинки. Але хіба це вирішує проблему? Це ж і малечі не допоміг одужати, і себе до
кінця днів зненавидів, – каже Юлія. Із посмішкою глянувши вбік, де грається Аля, додає:

– Вона – моя маленька інопланетянка. Я боротимуся за неї до останнього.

Іванна Рудишин, з архіву газети “Сім’я і дім”