Оксана сиділа на унітазі і тихо, але гірко плакала. На календарі було 24 грудня, на вулиці йшов дощ, а її коханий Сергій потихеньку збирався йти.
Сталося найгірше, що може бути на Новий рік
Це тривало вже сьомий рік. Оксана не сумнівалася, що Новий рік, як, зрештою, і всі інші свята, Сергій відзначатиме вдома. З дружиною, про яку Оксана знає «зрозумій, у нас давно нічого нема», зі своїми батьками та дітьми. Коли раз на півроку в Оксани накипає і вона хоче серйозно поговорити, Сергій, як досвідчений тенісист, робить стрибок і відбиває м’яч.
– Люба, я скоро розлучуся і ми будемо разом.
– Люба, ти що, не віриш мені? Я ж з тобою!
– Дружина – це соціальний статус, а ти – кохана жінка!
– Я дуже щасливий сьогодні, давай не псувати цей вечір!
І фінальний удар: “Якщо тебе це не влаштовує і ти не готова ще трошки почекати (у цей момент Сергій робить пронизливу паузу) – я готовий піти, аби тобі було добре.
Оксана весь час була готова чекати. Навіть коли подружки крутили пальцем біля скроні. Навіть коли Сергій обіцяв приїхати і в останній момент змінював плани. Навіть коли він блокував її на місяць – звичайно ж, “бо образився”.
І єдиний час у році, коли вона ставала сміливішою, – це передноворічні дні. Тому що більше за бідність, хвороби та целюліт Оксана боялася залишатися сама на новорічні свята.
Чи то дитячі травми, коли батьки клали її спати, а самі йшли пити до сусідів, повертаючись іноді лише 3 січня.
Чи то бабуся, яка рано овдовіла і часто казала внучці: “Найстрашніше – відкривати самій собі шампанське у новорічну ніч”.
Чи то подруги та блогери, які викладають у всіх соцмережах фотографії із серії “Погляньте, як я щаслива, це моя ялинка, а поряд – мій гарний чоловік і його подарунок”.
Не важливо, що саме було тригером – але Оксана панічно боялася залишитися цієї ночі сама.
На Сергія надій не було – він уже збирався йти, бо “ти сама все розумієш, люба” і “вже зовсім скоро я приїду”.
Залишалися друзі, до яких вона зазвичай їздила – хоч і за 400 км від столиці, але там дім, сауна, багато кімнат і можна зробити гарні фото у справжньому лісі. І тому коли зателефонувала подруга і сказала, що чоловік у лікарні та Новий рік вона, швидше за все, відзначатиме у палаті під крапельницею – Оксана пішла в туалет плакати. Тому що вона зрозуміла: ось воно настає, найстрашніше.
І поїхати нема до кого.
Батьки та бабуся давно померли.
Усі зв’язки, коли можна набрати і сказати “я до вас приїхала і стою під дверима” залишилися в минулому. Тому що коли сподіваєшся тільки на себе, з життя доводиться безжально викидати балаканину по телефону, зустрічі та посиденьки в кафе, і, звичайно, поїздки на батьківщину у село.
Оксана рішуче витерла сльози туалетним папером, вимила під холодною водою почервонілий ніс і, натягнувши на обличчя усмішку “я все розумію, любий!”, вийшла в коридор. Вона поцілувала вже одягненого Сергія, витримала ще три хвилини – бо “ти ж знаєш, люба, я не люблю сцени”, і, зачинивши двері на всі замки, дозволила собі гірко, невтішно, зі схлипуваннями, поридати.
- Що таке справжнє щастя, або Новорічна притча про дві ялинки
Треба порада психолога
Через півгодини потік сліз вичерпався і Оксана задумалася: що робити? Адже так може тривати ще багато років. А яйцеклітини у 37 уже хочуть на пенсію. Зморшки, провисли щоки і боки не за горами. І вона буде одна всі Нові роки, що залишилися.
Оксана надовго зависла. І раптом їй на думку прийшла геніальна ідея. Вона вирішила зателефонувати до психолога. Але такому, щоби реально допоміг. Щоби вирішив проблеми. Щоб дав тямущу пораду. І вона ґрунтовно взялася за пошуки.
А якщо дівчина з Яблунівки, що зуміла вибитися зі злиднів, купила, хоч і в кредит, квартиру в столиці, береться за справу – справа у неї вдасться. І тому за годину читання біографій та розглядання фотографій Оксана обрала: “Вона”. І почала дзвонити.
Ольга Петрівна вже давно перейшла до розряду “Мері Поппінс, до побачення!” щодо психології. Вона попрощалася з психологічною практикою років 10 тому, бо зрозуміла афоризм доктора Хауза: люди не змінюються. Їм не потрібні поради. Їм не потрібна та правда, на яку потрібно чесно поглянути. Вони хочуть жити так, як і жили, але щоби все саме чарівно розсмокталося, переструктурувалося і стало добре.
Але так не буває. І Ольга Петрівна, яка витратила 20 років свого життя на відвідування семінарів з глибинної психології, на подолання опорів клієнтів, на написання наукових та напівнаукових статей про складні випадки, Ольга Петрівна – чорний пояс у теорії прихильності – пішла у бізнес-консалтинг. Вона виявила, що коли пояснюєш і показуєш власнику бізнесу, що він втрачає, якщо:
- триматиме на роботі тупого та амбітного зятя,
- продовжить підтримувати дороге хобі дружини у вигляді “Жіночої школи сакрального дихання вагіною”,
- не закриє відділ продажу снігу взимку
– її чують, розуміють та добре оплачують. Ольга Петрівна випилялася з усіх психологічних форумів та сайтів. Ольга Петрівна вийшла заміж за адекватного чоловіка, розлучившись з чоловіком-психологом, який вічно страждає і конкурує з нею, і перестала вечорами говорити тільки про клієнтів і групи. Ольга Петрівна народила сина. Ольга Петрівна якраз сьогодні отримала астрономічну суму та премію за піврічну розбудову відомої IT-компанії та вирішила піти у відпустку.
І єдине, що затьмарювало її життя – це відсутність тієї найулюбленішої, хоч і важкої псі-роботи з невідомим результатом, із болісним пошуком хороших інтервенцій, зі змінами дуже маленькими, гороб’ячими кроками. Це задоволення, яке не вимірюється грошима.
І саме тоді, коли Ольга Петрівна про це думала, пролунав дзвінок на її старий, психологічний номер, який вона залишила із сентиментальних міркувань на ще живому п’ятому айфоні.
- Історія про те, як правильно загадувати бажання на Новий рік
Треба виконати три пункти
Ольга Петрівна здригнулася, мов пес, який почув здобич.
– Слухаю вас, – найправильнішим психологічним голосом сказала її терапевтична частина.
– Вітаю. Це Ольга Петрівна? Мені потрібна ваша допомога.
Уже через 10 хвилин, поховавши всі обіцянки собі “не погоджуватися на термінову роботу, якщо це не кризове втручання”, “не працювати без передоплати, якщо це онлайн-робота” та “не використовувати клієнта для вирішення особистих проблем”, Ольга Петрівна говорила з Оксаною.
Ольга Петрівна розуміла, що має:
- Бажання зробити щось хороше і альтруїстичне.
- Розуміння механізмів, способів та важелів впливу.
- Лише один день, бо вона вирушає у відпустку.
І тому Ольга Петрівна вирішила будь-що допомогти Оксані.
Вислухавши історію, що перемежується зі сльозами, соплями та схлипуваннями, вона чітко сформулювала завдання для Оксани.
- Написати Сергію смс типу: “Дякую за все! Прощай”, заблокувати його номер та ПРИПИНИТИ з ним будь-яке спілкування. Тому що за 7 років він дав Оксані чітку відповідь. А якщо вона не зробить цього – фінал зрозумілий. Самотні свята, самотнє життя, самотня смерть.
- Написати у всі групи, у всі місця, де в Оксани більш-менш людські стосунки: “Так склалися обставини – я сама в новорічну ніч і тому готова або приєднатися до компанії або зустріти гостей у себе”
- Написати цілі на найближчий рік і обговорити їх з Ольгою Петрівною після свят.
На цьому Ольга Петрівна видихнула і на несміливі запитання Оксани “Куди перерахувати гроші” раптом сказала: “Я візьму гроші, коли повернуся, і тільки якщо ви зустрінете Новий рік не одна. Інакше не бачу сенсу у нашій роботі. І ще – у нас буде лише три зустрічі”. І, попрощавшись, від’єдналася.
Тому що Ользі Петрівні дуже захотілося почитати Оксані лекцію з кожного запропонованого пункту.
Заблокувати Сергія = перестати постачати своїми ресурсами банк, який ніколи не поверне тобі гроші, не кажучи вже про відсотки. Перестати вкладатись у безнадійний проект. І крапка.
Написати про свою самотність у Новий рік = чесно зізнатися собі та іншим у своїй вразливості та потребі. Звичайно, дуже складно, але це єдиний спосіб змінити сприйняття себе. Оксана – самотня жінка, яка хоче стосунків із чоловіком. Про це важливо повідомити світу.
Цілі = плани, які якщо навіть не збудуться, то все одно змусять Оксану мріяти та думати про бажане майбутнє.
Ну і звісно, три зустрічі – це як три бажання золотої рибки. Альтруїзм Ольги Петрівни, година роботи якої коштувала нечуваних грошей порівняно з годиною за терапію, не сягала 30-40-50 зустрічей. Трьох цілком достатньо для поштовху, враховуючи, що жінка з тривожно-амбівалентним типом прихильності, серцева і м’яка, або вибереться.
А Оксана після чарівного пенделя почала діяти.
Як не дивно, найлегше було розібратися із Сергієм. Вона написала sms, заблокувала його номер, заблокувала його у соцмережах та видихнула. Злість, образи і роздратування, що давно збиралися, знайшовши вихід хоч і в символічному, але все ж у перерізанні того ланцюга, якиим вона була прикута до Сергія, приніс Оксані полегшення.
Цілі наступного року вона написала досить швидко і навіть їх конкретизувала та увила.
Найскладніше було з повідомленням світу “Я самотня, мені 37 років, і я шукаю чоловіка”. Оксана мучилася півдня. Вона хотіла написати у робочий чат – але посоромилася. Як начальник відділу вона розуміла, який привід для пліток та пересудів дасть своїм повідомленням. Оксана відчула, як іржаві колеса опору змін почали скрипіти і повертати все назад, але згадала, що психолог говорила про місця з людським, а не професійним спілкуванням.
І тут у пам’яті спливла Яблунівка.
Оксана зайшла у соцмережу. Там – вона достеменно знала – зареєстрована Люда, її шкільна подружка. Після півгодини мук вона нарештінаписала: “Людочко, люба, привіт! Сто зим, сто років. Як ти? Як справи?”
Люда відразу відгукнулася, ніби чекала, коли ж Оксана з’явиться в цій примітивній соцмережі, і після чергового питання “як живеш” описала події останніх 20 років свого життя. Заміжня. Двоє дітей. Чоловік – слюсар, добрий, але трохи п’є. І запропонувала включити Оксану до групи однокласників у Телеграмі.
“Ось! Ось воно!”, – подумала Оксана і сказала, що буде дуже рада. І вже через пів дня після всіх привітань та обміну фото вона наважилася виконати пораду психолога і написала: “Мої дорогі! Так вийшло – у новорічну ніч я буду зовсім одна. Готова приїхати в гості із подарунками або прийняти гостей у себе. У мою квартиру вміщується не більше чотирьох дорослих (виділила вона капс-локом) людей”.
Пів дня в чатику вирувало листування. Люда швидко і рішуче домовилася з мамою, що та подивиться за дітьми, бо Оксана була непохитна: жодних дітей. А надвечір стало ясно, що до неї в столицю їде ще Світлана і Сашко. Світлана незаміжня і теж не знає, що робити в новорічну ніч. Саша розлучений. Він і привезе всіх на машині – всього 300 км.
Відступати пізно
І Оксана видихнула, а потім сама злякалася своєї сміливості.
Вона не бачила їх 20 років.
Вона не впізнала б нікого з них на вулиці.
Може, краще було б подивитися нудотний концерт.
І поплакати досхочу, як і всі попередні роки.
І зробити вигляд, що все добре, а потім викласти пост про підсумки року і досягнення.
Але, схоже, не цього разу.
Маховик закрутився.
Очі бояться – руки роблять.
За кілька днів Оксана підготувала святкове меню.
Купила продукти та нову постільну білизну.
Зробила заготовки, манікюр, педикюр і про всяк випадок епіляцію.
І ось 31-го на обід до неї в квартиру, куплену в кредит, але вже виплачену, ввалилася компанія.
Людка – роздобріла, з червоними натрудженими руками заввиробництвом у їдальні, але весела та оптимістична, з пакетами, повними смачної та шкідливої їжі з дитинства. Жодних червоних риб, морських гребінців, авокадо та маракуї. Тільки м’ясо, картопля, оселедець, буряк – який же Новий рік без шуби та олів’є!
Світлана – худа, манірна вчителька мови та літератури, з претензією, але приємна. Вона просто тішилася з того, що можна пробігтися вулицями великого міста, зайти в книжковий і подихати столичним повітрям, не забуваючи про селфі.
І Сашка… Саша… Оксана зовсім забула і з подивом побачила – він такий самий качок, як і в школі, зі світлою скандинавською бородою та зачіскою. Але набагато вищий, ніж Оксана, хоча вона пам’ятала його як хлопчика, який дістає їй до вуха. Зараз він найуспішніший із класу – своя логістична компанія, а якщо чесно – невелика фірма з перевезення товарів з точки А до точки Б. І, схоже, він такий самий сором’язливий і невпевнений у собі, як і раніше.
День, вечір, новорічна ніч – все пролетіло як за одну мить. Було весело, смішно та тепло, як у далекому дитинстві. Оксана була щасливою. І коли вони вже добре набралися спочатку просеко, а потім привезеного з Яблунівки шампанського, пішли душевні розмови.
Людка поплакала про свого чоловіка, що людина хороша, але п’є, і що діти не хочуть вчитися.
Світлана – про те, що мама лежить вже 10 років, і кинути її вона не може, і особисте життя тому не складається.
Оксана, потрапивши до цього потоку, теж розповіла про себе. Про Сергія говорити не стала – просто зізналася у страхах, самотності та в тому, що дуже хоче зустріти свого чоловіка. І що в столиці складно, але всі вдають, що у них все добре. І що вона теж вдає, а з ними ось відверта.
І лише Сашко мовчки слухав.
– А чому ти розлучився, – запитала Оксана.
– Та так, – ухилявся від відповіді Сашко.
– А діти в тебе є?
– Ні, – без подробиць відповів Сашко.
А потім подивився на Оксану і спитав:
– А пам’ятаєш наш випускний?
Оксана пам’ятала невиразно.
– Я з тобою танцював, – сказав охмілілий і від цього осмілілий Сашко. – І освідчився тобі в коханні.
Оксана у випускному класі спала і бачила, як втекти з міста і від батьків, які п’ють. Сашко? Він був дуже розумним і пішов до школи у п’ять з половиною років. Яка любов? Їй було 17, йому 15 із половиною. Він тоді був нижчим за Оксану на пів голови, і вона помічала його приблизно так, як Білосніжка – своїх гномів.
Це був незручний момент, а потім вони знову пили, а потім Оксана застелила диван на кухні та крісло в кімнаті, а потім вона не пам’ятала як – але поряд з нею опинився Сашко в одязі. І вона не роздягалася, і він нічого не робив, просто обіймав її всю ніч, і це було так неймовірно приємно.
Першого січня було трохи ніяково, і голова у всіх боліла – чи то від просеко, чи то від шампанського. І надвечір остаточно протверезілі однокласники поїхали у Яблунівку, і Оксана писала дорогою sms – де ви, як дорога, і вперше не почувалася самотньою.
Закінчилося свято. Оксана розвантажила посудомийну машину, зняла постільну білизну у прання і з усмішкою винесла три пакети порожніх пляшок, коробок та інших свідчень свята.
Надвечір її накрило тихим сумом. У Люди чоловік, хоч і п’є, і діти. У Світлани – мама, хоч і хвора, і чужі діти у великій кількості. А в неї лише робота.
Оксана довго не могла заснути.
Потім встала, відкрила файл з цілями, стерла “Хочу зустріти розумного, цікавого чоловіка, який мені підходить” і написала “Хочу заміж і дитину”.
І спокійно заснула.
Другого числа зателефонував Сашко
Він якийсь час м’явся, питав, чи не сильно порушує її плани своїм дзвінком, і наскільки взагалі він може їй дзвонити. І сказав, запинаючись, що готовий зараз відповісти на всі запитання.
Що він давно розлучений – не тому, що він пив чи гуляв, а тому дружина через рік після весілля пішла у секту, де вже були її мати та сестра.
Що він довго переживав своє розлучення, бо йому важко довіряти людям.
Що дуже радий зустрічі.
Що дуже хоче бути з Оксаною – ось так відверто, хоч і з запинками, але прямо сказав Оксані у вухо, яке вона притискала до трубки.
І що чудово усвідомлює: він живе у Яблунівці, і все його майно і бізнес тягнуть на покупку туалету у квартирі Оксани.
Але якщо вона дасть йому сигнал.
Якщо маякне.
Він готовий на все.
Оксана була в шоці, збудженні та азарті.
І вона сказала лише одну фразу: “Давай спробуємо. Чекаю. Приїжджай”.
І Сашко залишив свою фірму – все одно там працює його двоюрідний брат, якому можна довіряти, та й перевезень зараз небагато. І поїхав до столиці.
Не будь то однокласник, якого Оксана знала з першого класу, тобто вже тридцять років.
Не будь Оксана такою самотньою 24 грудня.
Не подзвони вона психологу, яка і зовсім не психолог, а взагалі коуч і бізнес-тренер, хоча майстерність не проп’єш, – вона б сиділа вдома і чекала Сергія.
Але недоступний образ Сергія танув, і на місці цієї порожнечі виразно виявлявся образ Сашки – гарного світловолосого шизоїдного вікінга з тонкою вразливою душею, з невдалим шлюбом та зі старою незавершеною історією любові до Оксани.
Банальний постик в Інстаграм
На момент повернення Ольги Петрівни з подорожі Оксана жила із Сашком.
І мали вони ще дві сесії.
Але це було неважливо.
Тому що вже у лютому Сашко за допомогою Оксани знайшов хорошу роботу у столиці.
Тому що Оксана відмовилася розмовляти, зустрічатися та з’ясовувати стосунки з Сергієм.
Тому що Сергій прийшов і почав дзвонити у двері, а Оксана вирішила не відчиняти, але Сашко сказав, що сам розбереться і вийшов на сходовий майданчик.
Тому що Оксана у дверне вічко бачила, як Сергій намагався співати і питати “ви, власне, хто такий”, а Сашко спокійно відповів: “Оксана не хоче з вами розмовляти” і запропонував Сергію піти по-доброму. Сергій по-доброму не захотів, і Сашко повернувся з порваною майкою, а Сергій пішов з бланшем під оком і з розумінням серйозності Сашкових намірів.
Бо вже у травні Оксана та Сашко одружилися.
Наприкінці року, напередодні Різдва, Оксана виклала постик в Інстаграм. У ньому все було банально.
Про те, що якщо ви довго стукали, а вам не відчинили, то потрібно йти геть, а не стояти перед дверима цілу вічність.
І про те, що, повертаючись спиною до зачинених дверей, люди отримують шанс подивитися довкола і піти туди, куди їм хочеться.
І що можна раптово помітити сотні інших дверей.
І що треба бути чесними і розповідати відкрито не лише про свої успіхи та досягнення, а й про труднощі, сподівання.
І що світ обов’язково відгукується на твої прохання.
І якщо не справляєшся сам – можна звернутися до фахівця. Наприклад, до психолога, і всесвіт обов’язково підбере того, хто потрібний саме тобі.
Текст був душевний, його багато хто перепостив і лайкнув, але Оксані це було не важливо – вона просто хотіла допомогти іншим зрозуміти те, що зрозуміла сама.
***
Через кілька днів, у новорічну ніч, Сашко та Оксана сиділи удвох на дивані, дивилися на ялинку, що миготіла різнокольоровими вогниками, і Сашко гладив Оксану по животу, що округлився.
А Ольга Петрівна з усмішкою читала вітання від Оксани із Новим роком.
І всі були щасливі.
Авторка – психологиня Наталія Оліфірович
