Життєві історії Сім'я

“Я віддала йому найкращі роки свого життя”, – забудьте цю фразу

Після розлучення з чоловіком, коли його кар'єра пішла вгору, а я ледь зводила кінці з кінцями, у моїй свідомості жив наратив "я пожертвувала собою". Зараз мені соромно за це.

Взагалі соромно повертатися назад – у свою дитячу, ображену, обмежену свідомість. Але я періодично це роблю, щоб нагадати самій собі, який шлях я пройшла. Шлях справжньої сепарації. Шлях дорослішання від безпорадної дівчинки, якій усі винні, до відповідальної жінки, яка може сама.

Взагалі, я думаю, наратив “я йому віддала найкращі роки свого життя” – дуже спокусливий, коли життя не складається. Так ми говоримо про інвестиції, якщо вклали не туди і прогоріли. Але з грошима зрозуміло, а як бути з партнерськими інвестиціями?

Чим насправді я пожертвувала?

Хто змушував мене, 25-річну, відмовлятися від корпоративних пропозицій заради того, щоб бути вдома о 7-й вечора? Хто змушував мене ліпити пельмені, коли можна було писати магістерську? Коли відвалюється великий шмат життя, здається, ти відвалюєшся з ним разом. І тоді з’являється фраза “я пожертвувала”. І тоді з’являється винний – той, заради якого я ось усе це.

Але чи це жертва?

Зараз я думаю, що нічим і ніколи насправді не жертвувала. Ні в шлюбі, ні за його межами. Прибирати, готувати, нести титул кращої дружини/жінки/матері – це був вибір. Подарунок навіть.

Я не жертвувала, я дарувала

Що в мене було, те й давала. Що могла, те й робила. Могла пельмені, не могла кар’єру.

І якщо я думаю, що колишній мені щось винен за цей мій подарунок – означає тільки те, що дарувала я його з підтекстом. “Я тобі хороша дружина, а ти мені в обмін гроші/захист/ніколи мене не покинеш”.

Але якщо давати тільки, щоб щось отримати у стосунках, – це завжди мінус. Тому що нам навіть діти нічого не винні, а в них скільки вкладено сил, часу, енергії, життя! Що ж казати про чоловіків!

Мені здається, якби я продовжувала думати так, як думала одразу після розлучення, я б ніколи не досягла того, чого досягла. Я застрягла б в образах і відчутті несправедливості світу. Але це не найгірше. Найгірше, що я би не розвивалася, відчуваючи себе жертвою. Тому що жертвувати – це ніби відрізати від себе і давати комусь, чекаючи на щось натомість. А дарувати – це вже мати та ділитися.

Там, де було, – буде ще

На рівні того ж наративу важливо називати речі з позиції плюс або з позиції мінус.

Я в шлюбі дарувала себе, енергію, час. Дарувала, бо мала. І дивитися на це “було” важливіше, ніж дивитися на те, чого не вдалося досягти таким хитромудрим способом. Там, де було, – буде ще.

А там, де я жертва – ніде формуватися мисленню профіциту. Там я немудра, яка тому віддала, і іншому віддала, а вони всі невдячні і світ несправедливий і капець. Залишається тільки вигризати справедливість, докоряти собі і нарікати на інших.

До чого це я. До того, що тато дівчаток робить зі старшою фізику онлайн. І в мене за це до нього багато поваги та подяки – тому що це час, сили та участь. І вклад у дитину, поки я вкладаю в неї бутерброди, емоції та роботу таксиста.

Але ця подяка не з’явилася нізвідки. Це я зараз фіксую зміни. Вона з’явилася з профіциту мого особистого, коли я стала спроможна перестати мислити в категорії “винен мені і дітям, мало даєш”, а почала мислити в категорії “дякую”.

Дякую за все, що було, та за пельмені. Я їх наліпила до кінця життя.

Дякую за дітей та моє дорослішання.

Дякую за сепарацію, зрештою. Як ще я дізналася б, що таке моє хочу і моє життя, і моє можу, і мої сили?

А ще я зовсім неймовірне напишу. Я йому вдячна за те розбите корито після розлучення та ядерне зниження якості життя. Саме це змусило мене в результаті рухатись так, як я рухалася в особистий розвиток.

Щоб змогти самій.

Щоб злізти з голки “я буду хорошою і мені за це дадуть”.

Тому що психіка розвивається з фрустрації – це закономірно і нічого з цим не вдієш. І лише те, куди вона розвивається – у жертву, обвинувача чи особисту відповідальність – вибір.

Радимо також прочитати: