– Не знаєш, Інка так і досі заміж і не вийшла? – запитав він.
Ми сиділи на лавці біля дитячого майданчика та пили каву з картонних стаканчиків. Колись вчилися разом, а зараз зустрілися на п’ять хвилин у справах і тепер перекидалися черговими фразами.
Інна була нашою спільною знайомою. Я знала, що вони завжди один до одного не рівно дихали. Втім, це було давно. Оскільки її квартира в цьому ж житловому комплексі, не дивно, що ми її побачили, вона якраз виходила із під’їзду. Легка і гарна, в яскравому, модному пальті, каблучки зацокали по бруківці.
– Не знаю, – усміхнулася я. – Ніби ні.
Я знала, що минулого місяця вона літала в Дубаї з одним імпозантним хлопцем. Але ж не видавати жіночих секретів. Тим більше сильно обпікшись у молодості, вона тепер не поспішала в новий вир серйозних стосунків.
Такими жінками можна лише захоплюватись. Не стала чіплятися за невірного чоловіка, не побоялася залишитись одна з дитиною і виховала чудового сина. Одна з нуля розкрутилася з крихітного підвальчика біля дому до мережі столичних кав’ярень. І завжди виглядає на мільйон. У житті не скажеш, що у неї дорослий син. І вже тим більше не припустиш, що вона – ровесниця мого пом’ятого співрозмовника в потертих кросівках і з плямою на куртці.
– А ти все вдаєш, що тобі все одно? – підморгую йому.
– Та не те, що вдаю… Просто ти уявляєш, скільки потрібно грошей, щоб її утримувати? Вона ж на бензин тільки які бабки спускає… – ми дивилися, як Інна щось складала у багажнику свого новенького кросовера.
“На метро, звичайно, дешевше”, – дуже хотілося сказати йому у відповідь, але я ще намагалася бути доброзичливою.
– Я думаю, якщо вона на машину заробила, то й на бензин теж якось…
– Заробила, – хмикнув він. – Я теж так заробив би. Але, боюсь, у мене не вийде. Ротовий апарат інший. Машина, лахи, салони там всякі ваші жіночі. А ще син у неї нахлібник.
«Спокійно, тримай себе в руках», – говорила я собі, але виходило погано.
– Слухай, чого ти такий… Гидоти стільки наговорив! «Нахлібник»… «Ротовий апарат»… Та вона ж лише виглядає тропічним метеликом. А насправді паше днями та ночами. І сина, між іншим, у Варшаві вчить. Тобі не соромно?
– Ось! Усі ви, жінки, такі. Бізнес-леді!.. Вдома днями не буваєте, замість того, щоб суп нормальний зварити та шкарпетки чоловікові випрати. А потім холодними ночами виєте на подушку на самоті. Спочатку станьте нормальними, а вже потім чекайте, що вас заміж візьмуть. А інакше – не плачте!
І тут мені стало дуже смішно. І чомусь згадався старий анекдот, як сантехнік, щоразу, пірнав у каналізацію, а потім самовдоволено говорив інженеру: «Вчись, поки я живий! А то так все життя мені ключі подаватимеш».
Але… Чоловік завжди правий – просто за фактом народження. І його логіка завжди спирається лише на факти. А чоловічий шовінізм… ні, не чули.
А Інка… Інка закрила багажник, побачила нас, секунду подумала – підходити чи ні… Потім помахала рукою, кинула на переднє сидіння сумочку вартістю в місячну зарплату того, хто так боїться її утримувати, яку легко купила собі сама, і поїхала.
Точно, поїхала плакати.
Тетяна Лонська
