“Дуже дивно почуватися росіянином у Берліні 24 лютого 2022 року”.
Петербурзький дизайнер Стас Леонтьєв переїхав до Німеччини близько року тому. З початком воєнних дій в Україні чоловік взяв відпустку, поставив на обкладинку на свою сторінку у фб фразу “Російський сором” та став волонтером — тепер він разом із дружиною зустрічає біженців на вокзалі Берліна.
Він працював волонтером два тижні. Щодня бачив багато біди, жаху, болю, страху та краси (де людина допомагає людині – там завжди краса). І записав це у своєму щоденнику.
4 березня
Розмістили сім’ю — маму, сина 18 років та дівчинку 12 років — у трьох берлінських феміністок. Мамі з дітьми треба було десь побути вночі до ранкового поїзда. Після пошуку квитків та транспорту мама запитала мене:
– Спасибі вам велике. А ви звідки? Як вас звати?
– Мене звати Стас. Я з Санкт-Петербурга. Я з Росії… Мені дуже шкода…
– Звісно… – сказала жінка, відійшла назад на півкроку, її щоки і кінчик носа почервонів, а на очі накотилися сльози. Раніше мені зазвичай відповідали: “О! Санкт-Петербург, дуже гарне місто, завжди мріяв там побувати”. А я відповідав щось типу: “Приїжджайте лише влітку, решту часу там досить холодно”.
5 березня
Якийсь дід із онукою розплакався, коли дізнався, що всі ці люди (а їх там, справді, був легіон) прийшли, щоб запропонувати їм житло. Що всі вони хочуть комусь дати притулок. Інша жінка ридає: боїться їхати до незнайомих, не знає ні англійської, ні німецької.
Люди аплодують один одному, коли хости знаходять та забирають до себе когось із біженців. Здебільшого попит на матір із двома дітьми. Чоловіка з дорослим сином ніхто не взяв. Злякалися. Хоча обидва не можуть служити за станом здоров’я. Вони лишилися на вокзалі і вранці поїдуть далі, на південь. За тиждень до них приїде їхня велика родина.
7 березня
Більшість біженців – це жінки. Самотнім жінкам із дітьми простіше переїжджати, аніж тим, у кого в Україні залишилися чоловіки. Чоловіків не випускають – йде обов’язкова мобілізація. “Воює наш тато зараз, наш тато на війні”, — жінка з татуажем брів та ідеальним манікюром їхала у складі групи із трьох мам і трьох дівчаток вже третій день. Щоразу коли була можливість вийти на зв’язок, вона дзвонила чоловікові. Як це, якщо кожну секунду твою рідну людину можуть вбити? Кожну секунду. Кожну секунду. Кожну секунду. Кожну секунду. Кожну секунду…
10 березня
Чергував на вокзалі. Пропустив через себе сотні переселенців, вони сипляться зверху, з платформи, куди щогодини приїжджають потяги приблизно на п’ятсот-сімсот людей: “Вам униз, ліворуч і ще раз ліворуч, там буде наш волонтерський табір”.
Навчився розпізнавався біженців по очах. “Вам вниз, ліворуч і ще раз ліворуч”. По-перше, у них очі світлі: блакитні, сірі, зелені і навіть карі, але однаково світлі. “Вам вниз, ліворуч і ще раз ліворуч, там візьміть безкоштовну сімку”.
По-друге, найчастіше вологі від чотириденної втоми та чотириденних сліз. “Вам вниз, ліворуч і ще раз ліворуч, візьміть безкоштовний квиток по Німеччині”.
По-третє, очима вони ніби шукають відповіді… І зовсім не на запитання, куди їм далі йти. “Вам униз, ліворуч і ще раз ліворуч. Якщо в Париж, то праворуч”. Вони дивляться на мене так, ніби хочуть, щоб я їм сказав: Вам наверх, назад на перон і на поїзд. Війна закінчилася, можна їхати додому.
***
Я не робот, я зірвався, накричав на свою маму по телефону прямо на вокзалі. Хоча знайшов затишний кут, подалі від табору, щоб не хвилювати переселенців. Тригер: я сказав, що дав інтерв’ю якійсь місцевій газеті. А мама відповіла: “Ти ж там нічого особливо не розповідай…” – і тут мене прорвало!
Інша грань російського сорому, коли і мої колеги із Західної Європи/Східної Азії, і німецькі волонтери, і українські біженці в один голос звинувачують у тому, що відбувається, конкретну людину, кажуть, що народ не винен. А тобі твої близькі, від яких ти просиш захисту та співчуття у скрутний момент, відповідають: “Так, ми підтримуємо президента, у нас хороший президент”…
