жалітися на життя пошкодувати

Пошкодуйте мене, або Чому ми так любимо жалітися на життя і прибіднятися?

Є люди-качечки, у яких все не так. гадаєте, їм в житті не пощастило? А от і ні. Причина зовсім в іншому. У чому - пояснює психолог.

А ви, часом, не качечка?

Є така смішна казка:

Озеро. Лебеді розминають крила.

Красень-лебідь вигинається, витягуючи крила і розтягуючи кожне сухожилля, граючи м’язами.

Підходить маленька сіра качечка, переминається з ноги на ногу, починає (жалібним, злегка писклявим, тремтячим голосом):

– Мабуть, на Південь полетите?..

Лебідь, басом, гарно вигинаючи спину:

– Ну, так, на Південь. Ага. Там тепло, так.

Качечка:

– У-гу-у… А я ту-у-у-ут залишусь… Замерза-а-а-а-ати…

Лебідь:

– Полетіли з нами. На південь. Тягне м’язисту ногу.

Качечка:

– У-гу-у… У вас крила во-о-о-о-о які… А в мене ма-а-а-а-аленькі, я впаду, розіб’юся і помру-у-у-у-у…

Лебідь:

– То ми тебе, підтримаємо. Повітряні потоки допоможуть…

Качечка:

– У-гу-у… А в дорозі я зголоднію, знесилюсь і помру-у-у…

Лебідь:

– Ну, то будемо ловити жуків. Так. Соковитих жуків.

Качечка:

– У-гу-у… Жуки великі, у вас клю-ю-ю-ю-юви он які, а в мене ма-а-а-а-аленький, я не зможу проковтнути, вдавлюся…

Лебідь (хрумкаючи, розминає крила):

– То ми тобі їх того, розжуємо. Будеш їсти, нормально.

Качечка:

– У-гу-у…

Лебідь (випроставшись, дивлячись на качечку):

– Так. Іди ти, качечко!

Чому ми так любимо скаржитися на життя і хочемо, щоб нас взяли на ручки

У нашому житті такі “качечки”, яких треба шкодувати і опікуватися, зустрічаються напрочуд часто. Людина начебто всіма руками за те, щоб змінити своє життя, але чомусь продовжує нити, страждати і нічого не робити. Має в запасі величезний арсенал причин, чому, незважаючи на запропоновану допомогу, не може почати діяти.

Насправді ця людина зовсім не хоче нічого змінювати, їй вигідно залишатися у своєму становищі та приймати співчуття та пропозиції допомоги. У психології це називається вторинною вигодою.

Що таке вторинна вигода?

Вторинна вигода далеко не завжди усвідомлюється. Найчастіше людям здається, що вони справді нещасні, а перед ними непереборні обставини. Насправді завдяки своїй нещасності вони отримують увагу й турботу – усе те, чого так не вистачало в дитинстві.

  1. Причиною є ситуація, коли дорослі приділяли увагу дитині лише тоді, коли вона хворіла, отримувала травми або ще з якоїсь причини була засмучена. Паттерн закріплюється – і людина у дорослому віці вибирає бути нещасною, щоб отримувати любов та співчуття оточуючих.
  2. Ще однією вторинною вигодою, після психологічних погладжувань по голові, може бути дозвіл не брати відповідальність. Людина відмовляється від будь-яких рішень, складніше вибору гарніру, тому що вони вимагають певного ступеня відповідальності. Причина – страх помилитися, який теж зазвичай йде з дитинства. У людини відсутня навичка підтримувати себе, знаходити у невдачах досвід. Натомість вона сварить себе і почувається нещасною. А якщо нічого не робити, то й не помилишся.
  3. Третя причина поведінки “качки” – це бажання зберегти горезвісну зону комфорту. Адже будь-які рішучі дії — це деякі незручності, іноді вельми значні, які згодом приносять позитивні зміни. “Качечка” не готова терпіти навіть найменший дискомфорт, пожертвувати особистим вільним часом, докладати зусиль. Найкраще залишатися там, де є, і нічого для цього не робити.

Як розпізнати “качечку” серед своїх друзів

Звичайно, розпізнати качечку можна за постійним скигленням та за грою у “так, але…”, але є ще кілька ознак:

  • здорової самооцінки для таких людей не існує, вони прирівнюють її до егоїзму та гордині;
  • прагнути жити добре в їхній картині світу – соромно;
  • обов’язкове самознецінення, адже оточуючі точно почнуть переконувати у її значущості, тобто буде досягнуто вторинної вигоди.

Як “вилікувати” “качечку”

Першим кроком до виправлення є усвідомлення. Людина повинна зрозуміти, що насправді всі непереборні перешкоди до кращого життя — це лише її вигадка, її виправдання для того, щоб нічого не робити. Проблема в тому, що усвідомлення – це теж вихід із зони комфорту, а “качечці” цього не треба.

Авторка – психологиня Юлія Таратина

Поділитись у:

Читайте також:

Ми у Facebook