Про тих, кому “недостатньо погано”, щоб мати право на сльози
Мабуть, кожній із нас знайомий цей дивний і доволі виснажливий стан, коли власні переживання раптом починають здаватися якимись дріб’язковими, нікчемними і навіть соромними на фоні того, що відбувається навколо.
Варто лише дозволити собі хвилину слабкості через втому, невдалий день на роботі чи звичайну побутову сварку, як у голові миттєво вмикається суворий голос внутрішнього критика, який безжалісно нагадує, що ти сьогодні прокинулася у своєму ліжку, твої вікна цілі, а рідні відносно безпечні, тож ти просто не маєш жодного морального права розкисати чи жалітися на життя.
Ми непомітно для самих себе потрапили у пастку своєрідної ієрархії страждань, де право на сльози, смуток чи розпач потрібно спочатку заслужити якоюсь масштабною, беззаперечною трагедією. Нам чомусь здається, що існує певний прохідний бал болю, і поки з нами не трапилося чогось непоправного, ми зобов’язані бути залізними, завжди триматися і мовчки нести свій хрест, бо комусь зараз об’єктивно важче, страшніше і холодніше.
Коли ми знецінюємо свої проблеми, ми ніяк не допомагаємо тим, хто в окопах чи втратив дім
Але річ у тім, що людська психіка влаштована набагато складніше, вона не вміє орієнтуватися на суху статистику чи стрічку новин, і у болю немає жодних об’єктивних одиниць вимірювання. Якщо ви сильно вдарите мізинець, він болітиме вам нестерпно і по-справжньому саме тут і зараз, і цей різкий біль нітрохи не зменшиться і не зникне від усвідомлення того, що у вашого сусіда, наприклад, зламана нога, хоча розумом ви й усвідомлюєте, що йому гірше.
Коли ми постійно знецінюємо свої, на перший погляд, маленькі проблеми, переконуючи себе, що це все дурниці, ми, на жаль, ніяк не допомагаємо тим, хто зараз в окопах чи втратив дім. Від нашої заборони на власні сльози нікому у світі не стає легше, але ми самі поволі заморожуємося зсередини, перетворюючись на таких собі функціональних роботів, які вміють терпіти і працювати, але з часом втрачають здатність відчувати не тільки біль, а й просту людську радість, тепло і любов.
Тому спробуйте хоча б іноді зупиняти це нескінченне внутрішнє змагання і нагадувати собі, що ви маєте повне право бути втомленою, розгубленою чи сумною, навіть якщо не розвантажували сьогодні вагони і знаходитесь у відносній безпеці. Ваші почуття — це ваша реальність, і визнати їх — це не прояв слабкості чи егоїзму, а єдиний спосіб зберегти себе живою, щоб мати сили підтримувати тих, кому це справді потрібно.
А ви часто ловите себе на думці, що ваші проблеми неважливі порівняно з чужими, чи вже навчилися дозволяти собі проживати власні емоції без почуття провини?
Радимо також прочитати:
- Нещасливі? Негайно припиніть це робити!
Авторка – Ірина Коваль
