Якщо дитина на якомусь етапі починає постійно повторювати один і той же рух або серію рухів, це, природно, може стурбувати батьків. Наприклад, малюк безконтрольно гризе нігті, виконує дивні рухи головою або руками, постійно накручує волосся на палець або навіть висмикує їх і т.д. Дійсно, така поведінка повинна привернути увагу, оскільки може свідчити про ознаку синдрому нав’язливих рухів у дітей.
Цей синдром може бути поширеним серед дітей. Повторення однотипних монотонних рухів досить часто зустрічається у дітей молодшого шкільного та дошкільного віку. Батькам слід розуміти, що синдром нав’язливих рухів у дітей не є якимось окремим захворюванням. Це комплекс порушень і розладів на емоційному і психологічному рівні. З іншого боку, сидром не є психічним захворюванням, тому при його діагностуванні у дитини не варто впадати в паніку.
Особливість синдрому в тому, що рухи, що виконуються дитиною, не мають видимої мотивації і їх дуже складно взяти під контроль. З одного боку, синдром нав’язливих рухів у дітей відомий в медицині, класифікується, як обсесивно-компульсивний розлад і включений в класифікацію дитячих хвороб, але з іншого боку, він залишається мало вивченим. На сьогодні про справжні причини його появи та механізми розвитку фахівці більшою мірою припускають, ніж стверджують.
Ми вже згадали, що наявність синдрому у дитини не робить її хворим або інвалідом. Вона також не стає небезпечною для інших дітей. Мабуть, єдине кому він може завдавати шкоди, це тільки самому собі. Справа в тому, що прояви синдрому можуть носити різну форму – наприклад, дитина починає себе кусати за руку, кусати за пучки пальчиків, сильно смикати волосся, буквально вириваючи їх.
Найчастіше дитина починає повторювати серії подібних рухів в моменти сильного хвилювання. Вона може відчувати в цей момент страх, роздратування або образи. Цей емоційний сплеск вона намагається компенсувати цими монотонними рухами, немов заспокоюючи себе. Але пусковим механізмом для проявів синдрому не завжди можуть бути психологічні та неврологічні чинники. І тут ми повертаємося до того, що синдром нав’язливих рухів у дітей до кінця не вивчений і не завжди вдається визначити, що стає тим самим каталізатором, що запускає його.
Діагностування у дитини даного синдрому ні в якому разі не слід сприймати, як вирок. Звернення до фахівця допоможе впоратися з ним. Більш того, в більшості випадків не потрібне лікування в класичному розумінні цього процесу.
Чому діти це роблять
Фахівці виділяють основною причиною синдрому нав’язливих рухів у дітей пережите емоційне потрясіння або стрес. Коли дитина в силу свого віку ще не здатна впоратися з почуттями і не може їх висловити, вона знаходить для них вихід на найпростішому фізичному рівні. Емоційне потрясіння в підсумку виливається в низку нав’язливих однотипних дій. Можна говорити про тимчасовий характер таких проявів. Після того як дитина заспокоюється, приходить в стан емоційної рівноваги, необхідність в непотрібних мимовільних рухах і діях відпадає сама собою.
Основні психологічні причини синдрому нав’язливих рухів у дітей:
-
різка зміна умов або місця, в яких проживала дитина – це може бути пов’язано з переїздом, коли дитина випадає зі звичного зони комфорту;
-
важка психологічна обстановка в сім’ї – скандали між батьками, розлучення, прояви фізичного насильства між дорослими в присутності дитини);
-
помилки, яких припускаються дорослими при вихованні дитини психологічне придушення, надмірна суворість, фізичні покарання та ін .;
-
потрапляння дитини в конфліктні ситуації з ровесниками.
-
поширені фізичні фактори, які можуть стати причиною розвитку синдрому або послужити додатковим каталізатором в несприятливих зовнішніх умовах.
-
спадкові фактори – наявність в роду родичів з психічними розладами, різного роду неврологічними порушеннями і захворюваннями, а також зловживають такими шкідливими звичками, як вживання алкоголю, наркотиків, психотропних засобів;
-
наявність супутніх неврологічних діагнозів – наприклад, синдрому гіперактивності;
-
черепно-мозкова травма;
-
вроджені патології ЦНС і головного мозку;
-
вроджені психічні захворювання – шизофренія, аутизм і ін.
Нерідко у малюка з синдромом нав’язливих рухів присутній комплекс причин, що поєднує і психологічні, і фізичні фактори. Це робить роботу фахівця дуже непростий. Дуже важливо визначити первинну справжню причину розвитку синдрому, щоб надати дитині ефективну допомогу.
Кожен випадок індивідуальний. Часом, після звернення батьків з проблемою може виявитися досить довірчої бесіди психолога з дитиною. Психолог допомагає вирішити психоемоційну проблему малюка, і в подальшому, потрапляючи в аналогічні ситуації, він зможе справлятися з ними самостійно. В інших же випадках може знадобитися і медикаментозне лікування синдрому нав’язливих рухів у дітей.
Симптоми синдрому нав’язливих рухів
Прояви синдрому дуже індивідуально для різних дітей. Багато що залежить від характеру і темпераменту малюка, від його фізичних особливостей. Найбільш поширеними у дітей є тики. Їх можна назвати найпростішою формою, в більшості випадків подібні фізичні прояви раптово з’являються і раптово проходять.
Складніша форма прояву синдрому – це безконтрольне прагнення гризти нігті або шкіру навколо них, сильне покусування губ, часте моргання, шмигання носом або регулярне покашлювання. Більш виражені прояви – розгойдування корпусу, мимовільні рухи кистями або розмахування руками, смикання головою і т.д. Але якщо такі прояви поодинокі і відбуваються рідко, то особливої небезпеки вони не представляють.
Коли слід звернутися до психолога і лікаря
Якщо батьки помічають, що дитина періодично виконує дивні невиправдані руху, робить це безконтрольно і навіть не помічає цього, то це є приводом для звернення до фахівця для консультації.
Перш ніж записатися на прийом до фахівця, батькам рекомендується протягом деякого часу уважно поспостерігати за малюком. Необхідно зафіксувати інформацію про те, як часто у дитини проявляються серії монотонних дій, в який час доби. Добре, якщо вдасться виявити взаємозв’язок між цими діями і подіями, і ситуаціями, що відбуваються. Всі ці дані допоможуть правильно поставити діагноз і призначити грамотне лікування.
На прийомі у лікаря потрібна вся детальна інформація про передбачувані проявах синдрому, щоб встановити, чи є вони дійсно такими і спробувати визначити справжню причину.
Важлива інформація для діагностики – перелік усіх лікарських препаратів, які приймав дитина протягом останнього часу, дані про перенесені травми і захворюваннях, перенесених стресових ситуаціях і т.д.
Не дивуйтеся, якщо фахівець буде цікавитися раціоном харчування дитини. Один з факторів, що сприяють розвитку порушень функціонування нервової системи, це дефіцит кальцію і ряду інших мінералів, вітамінів, тому рекомендується здати загальні аналізи сечі і крові. Найчастіше одне лише коригування раціону здатна дати колосальні результати. В окремих випадках призначається МРТ головного мозку, щоб повністю виключити патології головного мозку.
Як допомогти дитині
Якщо проведені лабораторні та апаратні дослідження, а також консультація у дитячого невролога та психолога не показали відхилень у розвитку і не виявили патологій, то медикаментозне лікування, швидше за все, не буде потрібно. Лікування синдрому нав’язливих рухів в даному випадку буде полягати в усуненні факторів, що негативно впливають на психоемоційний стан дитини і провокують симптоми синдрому. Завдання батьків – приділяти максимальну можливу кількість часу для спілкування з дитиною – це повинні бути прогулянки на свіжому повітрі, загальні ігри та заняття, наприклад, перегляди фільмів, малювання, спільне виконання виробів і т.д.
Ніколи не припиняйте насильно прояви синдрому і не загострюйте увагу дитини і людей, які поруч, на нав’язливих рухах дітей. Краще зверніться до психолога.
Медикаментозне лікування синдрому нав’язливих рухів у дітей може бути призначено виключно фахівцем при наявності відповідних показань. Препарати призначаються індивідуально в кожному окремому випадку. Додатково медикаментозна терапія може супроводжуватися психотерапією, заняттями з дитячим психологом, курсом масажів. Спеціаліст може прийняти рішення про призначення фізіотерапевтичних процедур.
Погіршити ситуацію може різка реакція батьків на прояви синдрому. Якщо вони починають намагатися силою або криком перервати подібні дії, то у дитини може це викликати зворотну реакцію і від хвилювання руху тільки посиляться. Підсумком може стати істерика малюка і це буде цілком очікуваною реакцією на неадекватні дії дорослих.
