Вихователь у дитсадку — це не “тітка, яка дивиться, щоб не впали”. Це людина, яка щодня торкається психіки так глибоко, що наслідки ми розгрібаємо вже у психотерапії в 35–50 років.
Так, я знаю: зараз частина читачів скептично хмикне. А частина — навпаки, раптово згадає запах манної каші, холодні ліжка на “тихій годині” і фразу: “Поки всі не доїдять — з-за столу ніхто не встане”.
І отут ми якраз і починаємо розмову не про педагогіку, а про психологію раннього впливу.
Вихователь — це перша “не-мама” фігура прив’язаності. У віці 2–6 років дитина переживає критичний етап: вона вперше віддає свою безпеку чужій дорослій людині. Не родичу. Не “своєму”. А системі — через конкретну фігуру вихователя. З погляду психотерапії це момент формування базового питання: “Світ загалом безпечний чи ні?”
І вихователь тут — не другорядний персонаж. Вихователь стає:
- першим “соціальним дзеркалом”;
- першим зовнішнім регулятором емоцій;
- першим досвідом влади над дитиною.
Саме тому слова вихователя іноді “залипають” у психіці сильніше, ніж слова батьків.
За роки роботи психологом і психотерапевтом я не раз чув фрази: “Я з дитинства боюся зробити помилку”, “Мені соромно їсти при людях”, “Я не вмію просити допомоги”.
І дуже часто, коли ми йдемо вглиб, з’являється епізод з дитсадка. Не травма у класичному розумінні. А повторюваний мікродосвід.
- “Вихователька сміялась, коли я плакав”.
- “Мене завжди ставили в приклад як “поганого”.
- “Мене не чули, бо я був тихий.
Це не про злу людину. Це про відсутність психологічної підготовки і перевантажену нервову систему дорослого.
Чому одна фраза може сформувати сценарій життя?
У психотерапії є простий, але жорсткий принцип: дитина не аналізує — вона інтроєктує. Тобто: не “вона зараз зла”, а “зі мною щось не так”.
Вихователь каже: “Не реви, ти ж не маленький”, дитина чує: “Мої емоції — проблема”.
Коли каже: “Подивіться, як Марійка гарно сидить, а ти знову…” Формується не дисципліна. Формується порівняльна тривога і сором.
Потім ця людина у 40 років:
- боїться публічних виступів;
- знецінює себе;
- живе з постійним внутрішним критиком.
І дивується: “Звідки це?”
Один мій клієнт на онлайн-консультації якось сказав: “Я зрозумів, що мій внутрішній критик говорить голосом моєї виховательки. Тільки вона тоді була у халаті, а зараз — у костюмі топменеджера”.
З точки зору психотерапії, головна функція вихователя — не навчати, а регулювати
Регулювати страх, агресію, збудження, сором, втому. Дитина не вміє цього сама! Її нервова система ще “позичає” стабільність у дорослого.
Жінка, 47 років. Запит: труднощі у стосунках з керівництвом, страх авторитетів. У процесі роботи згадує: у дитсадку була вихователька, яка мовчки ігнорувала дітей, що “погано поводились”. Не карала. Не кричала. Просто переставала бачити.
Для дитини це сильніше за покарання. Це досвід: “Якщо я не зручна — мене не існує”. У дорослому житті — постійне підлаштовування і страх бути “викресленою”.
Чому це важливо саме зараз?
Бо сьогодні вихователь працює не просто з дітьми. Вихователь працює з:
- тривогою батьків,
- війною у фоні,
- перевантаженими групами,
- власним вигоранням.
І тут питання не “хороший чи поганий”. А чи є у цієї людини психологічна опора. Бо вихователь без опори — це людина, яка несвідомо передає напругу далі.
Скажу жорстко, але чесно, з позиції психотерапевта: частина моєї роботи — це “долікування” того, що мало б бути підтримкою у дитсадку. І водночас — я бачив, як один теплий, стабільний вихователь компенсував дуже складну сімейну ситуацію. Один дорослий. Одна фраза: “Я бачу, що тобі зараз важко. Я поруч”. І у людини є внутрішній ресурс на все життя!
Згадайте свого вихователя.
Не ідеального.
Справжнього.
Що було: більше тепла чи більше страху?
Автор – психотерапевт Taras Shevchenko
Радимо також прочитати:
- Чи треба дитині дитсадок, – що про це кажуть психологи
- Нещасливе кохання починається в дитинстві
