Рай і пекло починаються на землі. Головне – залишатися людиною. Бо ніхто не знає, що його чекає завтра і через роки.

Маленький песик Патрон уже став народним героєм України і справжнім улюбленцем, адже робить велику і важливу справу. 

Жителі Маріуполя, ризикуючи життям, вибиралися з окупованого міста на автомобілях. Часто в них немає скла, пошкоджений уламками та пострілами кузов. На багатьох – напис “Діти” та білі прапори. Від цих фото мурашки по шкірі…

“Він не в гарячих точках війни, а у пекельних,— каже батько про сина-воїна. — У важких боях і бригада загалом, і його підрозділ зокрема, завжди з Божою поміччю виходили переможцями. Особливо гаряче було, коли потрапили в кільце”.

Медсестра з Маріуполя розповіла про лікарів, які оперували без електрики, волонтерів, які привозили їм воду з річки, і постраждалих, яких після кожного обстрілу несли на руках до лікарні.

Ви радите мені позбутися ненависті? Але я не знаю як. Може, знаєте ви? Поїхали в Бучу, розкажете. Якщо зможете, звісно. А поки дозвольте мені ненавидіти. Я маю на це повне право.

Лють української жінки настільки сильна, що, здається, навіть на небесах зараз тихенько всі присіли і повдягали шапки!

Слухайте, ірпінці! Ви – молодці! Ви – приклад стійкості і віри в себе. В те, що треба жити далі, гоїти рани і відбудовуватися. Попри все.

Моя мрія живе в мені вже 8 років. Маленька і тиха. Мовчазна і непомітна. Що одного дня ми сядемо у потяг чи автобус і поїдемо на південь. До найпрекраснішого з морів – у Крим.

А ви знаєте імена українських вчених, чиї винаходи, без перебільшення, перевернули світ? Прочитайте і розкажіть іншим!

“Це веснянки, і вони бувають у ангелів, і скільки у тебе веснянок – стільком людям ти повинен допомогти”. Історія, від якої на душі стає по-весняному тепло.

Анна Ярославна — видатна українка, яка прославилася на весь світ. Навіть суперниці її називали найчарівнішою жінкою Франції.

“Я лежала і думала: ми звідси не вийдемо. Це моя могила. Просила в Бога померти швидко і не бачити смертей моїх рідних, не бачити, як вони мучаться, а я не можу їм допомогти”, – історія про голод, страх і фільтраційний табір від 17-річної дівчини, яка тікала з сім’єю з Маріуполя.  

«Нещодавно я купила нову валізу, – розповідає Катерина. – У нас були плани цього року влітку сім’єю поїхати на авто туром по всій Україні. І ось тобі на – здійснилося! Але не про таку подорож ми мріяли…»