Моя Мрія живе в мені вже 8 років. Маленька і тиха. Мовчазна і непомітна.
Велична і безмежна. Така, що рве серце і змушує воскресати.
Я не пам’ятаю, коли зробив це фото.
Знаю, що то було десь до 2018 року.
Коли вчергове вертався з України до окупованого Криму. Потягом «Київ – Новоолексіївка».
Він прибував до крайньої станції вранці. Потім на мене чекало 23 км до межі з півостровом. І рожеві відтінки лиманів, на яких чумаки сотні років тому збирали сіль.
Одного такого ранку я побачив гарні хмари і вирішив їх сфотографувати. Тоді я не знав, що це фото буде у моєму телефоні у неназваній папці «Вічне. В серці. В пам’яті».
Зараз, коли пишу цей текст, я розумію, що Дорога вже тоді закарбувала той момент, щоб через роки я крізь сльози засміявся і написав ці слова.
Про Мрію.
Про ті вчинки і слова, які змушують робити такі нелогічні речі. І такі вірні речі.
Про мою Мрію, що Крим вернеться.
Що одного дня ми сядемо у потяг чи автобус і поїдемо на південь. До самого прекрасного з морів.
Нас буде 5. Чи 10. Чи 50.
Ми будемо виходити на зупинках і дивитись як сонце ховається за горизонтом. На зруйнованих залізничних станціях стоятиме будівельна техніка, а в повітрі висітиме аромат весняного степу. Наша Україна буде відбудовуватися після війни. І серед високих тополь наш погляд зупинятиметься на могилах звичайних українських героїв.
Ми будемо говорити. Ще частіше мовчати. Дівчата будуть плакати, а чоловіки – зціплювати зуби і кулаки до крові в долонях.
Лунатимуть пісні. Різні: веселі і сумні, повільні і «гоп зі смиком». Але всі – від самого серця.
А потім ми зупинимось на напівзруйнованому мості біля лиманів. І я розповім про своїх друзів – кримських татар. І про гетьмана Дорошенка, який колись громив ворогів і не знав як це – кидати шаблю. І я буду говорити багато і не до теми. Говоритиму до того часу, доки сльози не стиснуть мЯ не буду соромитись моїх сліз. Тому що чоловіки теж плачуть.
Тому що ті сльози – то найсильніший прояв відвертості і сили. Бо ж коли плакати, як не після нашої Перемоги.
А потім ми в’їдемо в Крим.
І буде багато-багато всього…
Багато обіймів і любові в очах до наших військових на блокпостах.
Багато моїх розповідей про скелю Ак-Кая і Яйлу на горизонті.
Багато страв на столах кримських татар між скель Бахчисараю і просторів Солхату.
Багато зірок на зоряному небі південної ночі.
Багато танців під п’янке домашнє вино з сортів Джеват-Кара і Мускат Бурштиновий.
Я буду тягнути вас на вершину Білої Скелі, що побачити весь Крим під ногами. Я змушу вислухати всі історії про караїмів під аромат густої, як ніч в степу, кави у вежі Міста Тисячі Вікон.
Я проведу вас по усім кімнатам Воронцовського палацу і ми будемо мовчати на південних терасах. Я покажу вам ялівцевий гай вже рідного мені Нового Світу і ви розіб’єте там намети, щоб зустріти найфантастичніший світанок на вершині Коба-Кая.
Ми сядемо десь на березі Кацивелі (чи Балаклави? Чи Алупки? Чи Карадагу?) і будемо всю ніч милуватись срібним – важким і яскравим – кольором прибою. Море тихо нестиме хвилі до наших ніг і його солений аромат буде розбавлений терпким і солодким смаком мускатного вина. І той ранок на березі моря на завжди ввійде в наше життя.
Потім у нашому житті буде багато доріг і вражень. Багато знайомств і світанків. Багато нових людей і здобутків. І серед всього цього, на окремому місці, буде наша перша поїздка у Крим після Перемоги.
Я знаю це.
Будьте щасливими і мудрими, друзі мої.
Попереду на нас чекають не самі легкі часи. Але ми пройдемо них. Достойно і з високо піднятою головою.
Тому що інші шляхи – не для нас.
Будьте сильними. Вірте в себе. І бережіть в своєму серці ту щиру дитину, яка дивиться на світ широко відкритими очима і вірить в Добро.
Автор – Андрій Павляшик
