Вечір. Хата. В кухні мати тре буряк на борщ, баба чистить картоплю. Дід дивиться телевізор. По телевізору показують Арестовича.
Баба:
– Ото людина така хароша, той Арестович. Шо не скаже – все по толку. Я вже й снотворне на ніч не п*ю. Мені Богданчик перед сном його по тіліхвону показує 2 раза і все. А вдень дивлюся, потом міряю давлєніє – більше 140 ніколи не піднімається. Ото в людини енергетіка.
В кухню заходять дівчатка-двійнята (12 років).
– Ма, ми Колі намалювали малюнок в армію і вірша написали.
Показують танка з жовто-блакитним прапором і велетня-солдата теж з прапором.
Мати:
– Які розумнички.
Баба:
– А ну ж розкажіть бабі з дідом вірша.
Дівчата ніяковіють, а потім починають хором, підглядаючи в зошит:
Ми всі чекаємо, щоб скоро
У нас кінчилася війна
Тоді повернеться наш Коля
І будем жить ми як всєгда
(Мати й баба починають плакати. Дід мовчить)
Він буде нас возить на річку
І купить нам на двох кота
(Мати й баба втирають сльози, які течуть вже по підборіддю. Дід відкашлюється)
Ми любим тебе, рідний братік,
(Мати й баба голосно схлипують. Дід шукає цигарки в кишені)
Хай буде орк@м всім пи@да.
Мати, баба, дід і Арестович одночасно замовкають.
Мати порушує гнітючу мовчанку:
– Хто помагав писать вірша?
Дівчата хором:
– Богдан.
Арестович у телевізорі закриває обличчя рукою.
– Богдан!!! – не своїм голосом кричить мати – Йди сюди! Я тебе щас кончу, паразіта!
Біжить в кімнату. З кімнати чути звуки ляпасів і крики:
– Ай, ма, не бийся! Ай! Я не винуватий! Там більше нічого не рифмується! Ай!
– Ну шо, гарний вірш? – питають дівчата
– Пісня! – відповідає дід і виходить курить.
