“Сьогодні зустрів біженку з тих, про яких кажуть, що «приїхали тут, все їм не так». Відсилав всяке потрібне на передок, пішов на вокзал Львова. Такого валу людей я не бачив давно, може після велетенських концертів, але тут потік не закінчувався. Дорога, площа, підземні переходи, забиті людьми. Емоції у всіх зашкалюють, але назагал всі дуже стримані і ввічливі.
На зворотній дорозі з перону – на сходах, перед забитим людьми переходом, якась літня жінка з двома торбинами і великою синьою валізою претензійно кричить «Где волонтерьі, дайте мне волонтера»! На неї здивовано оглядаються всі, вона повільно пробивається з тим до виходу в місто. Я відстав за черговою телефонною розмовою, потім виявилося, що через зал виходити не можна, випускають навколо через перон. Поки добрів до сходів – стоїть та сама жінка, знов волає-вимагає волонтера, валізу вона сама не витягне. «Якщо ви себе будете так поводити, з вами ніхто не буде мати справи. Попросіть і вам поможе кожен. Винести вам валізу?» Вона боялася віддати валізу, в одній руці несла свої дві сумочки, другою таки трималася за неї, поки я її витягав наверх. Йшла дуже повільно, не орієнтувалася на вокзалі взагалі.
Звідки – питаю?
– З Харкова. Я боюсь вокзалов.
Всі ваші цілі ?
– Син поранений на фронті. Не знаю чи живий, три дні без зв’язку. На його прохання, іноземний приятель вивіз на поїзд, відправив до свого друга у Львів, має зустрічати.
Як їхали?
– і тут в жінки починається істерика, вона починає ридати і її трясе – як вони їхали в з Харкова до Львова 19 людей в одному купе, переважно жінки і діти, в сусідньому – 17 людей, в коридорі стоячи їхали чоловіки.
Коли вона розказувала, як за місце сісти в купе побилися вагітна на останніх тижнях і мама з триденною дитиною, накрило і мене. Питної води в поїзді бракує, до туалетів не дійти, люди бояться вночі включити будь-яке світло в вагоні, щоб не порушити світломаскування і літаки не помітили поїзд, – як тільки хтось пробує засвітити телефон, на нього накидаються всі. Що в місті купа сєпарів і навіть бомби не помагають їм вставити мозги на місце і вони сидять чекають. Я міг лише її обняти і слухати, вона виплакалася, пішли… Я думаю, з пасажирів поїзда – ніхто не робив навіть фотографій того розпачу.
Звів потім вниз, напоїв кавою, віддав тому, хто її зустрів. Жінка нікому і нічому не вірить, валіза – це все, що в неї лишилося від «того» життя, агресія – це її спосіб самозахисту, не більше.
Я це все до того, що перш ніж осуджувати, варто зрозуміти, що витримали ці люди, з якими психологічними травмами і в якому стані приїжджають. Хай Бог милує потрапляти в їх шкуру.
Багато з тих, кого я там бачив – приїхали в нікуди. Вони не знають, куди далі. На вокзалі є добре організовані пункти з напоями, їжею інформацією, місто працює, щоб прийняти цих людей, але масштаб – вражає. Один похід на вокзал зараз дуже добре дає це відчути. Значній частині не буде куди повертатися, і це теж треба пам’ятати.
Я провела у пеклі десять днів – під обстрілами, без світла, тепла і води
Коли вас переповнює гнів і ви “закипаєте”, зупиніться на мить…
Автор – Святослав Павлюк
