Життєві історії Сім'я

Я провела у пеклі десять днів – під обстрілами, без світла, тепла і води

Ми провели в облозі 10 днів. В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують. Без світла, тепла, води, зв’язку…

Оксана Туник описала жахіття війни, які їй довелося пережити за десять днів під обстрілами в одній з найгарячіших точок України:
“Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи. Я думала, що буду відривати їх з м’ясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.
Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова. В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.
Без світла, тепла, води, зв’язку. Майже без новин.
Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дивитися новини, які знала лише на відсотків 10, через смс-ки рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати…
Точно як Лілу з “П’ятого елементу” я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин… Я 5 годин читала і дивилася, як знищують в попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя…
За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття – про себе, про людей, про те, що насправді важливо, аби вижити.
Розкажу. Комусь згодиться для себе, а хтось можливо хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз і нарешті закриє те кляте небо над нами…
Бо, як бачимо, материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують кулі та снаряди, які летять в наших дітей… Попри несамовиту любов.
У перший день війни ми встигли вивести дитину і маму до батьків чоловіка – в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим.
У другий день – ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І крім дитячого саду, влаштували в селі зоопарк – з двома собаками, двома котами та папугою.
У третій день – ми встигли завезти у Возрельський пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда і весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові… Не знаю наскільки це правда. Зв’язку з завідуючою досі немає…
Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів – пішла російська техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул доріг тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.

Так от що я дізналася в облозі…

Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.
Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей, через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села.
Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості те зберегти стійкість, але все одно захворієш.
Я дізналася як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам’ять після молодшого онука, зробити собі прокладки.
Я дізналася що, між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) і іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет поки вони летять.
Я дізналася, що справжнє світломаскування – це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати, наскільки чашка повна.
Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасленого паперу, і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин.
Я дізналася як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі.
Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з’явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось, кому треба.
Я дізналася, як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим.
Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.
Я дізналася, як це – робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їх дім і вони не готові його залишати і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду.
Як бачите, я отримала багато дуже “цінних” знань для 21 сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.
Я не дізналася тільки одного – що відповідати дитині, яка кожен день в підвалі невпинно запитує: “Мама, що хочуть від нас танки?” Я не знаю, правда.
На фото та сама свічка, яка утримала мене свого часу від божевілля”.
Дата публікації: 11.03.2022 img Поділитися