“Мої прабабця та прадід дуже любили один одного. Після народження їхньої першої доньки, прадіда забрали на війну. Минали роки, він не повертався, доходили чутки, що його давно немає в живих. Моя прабабуся залишалася одна.
Її всі засуджували за те, що в церкві вона молилася і ставила свічку за здоров’я прадіда, а не за упокій. Сусіди підшукували їй нового чоловіка, наречені приходили свататися, але вона була непохитною, постійно в молитвах кликала чоловіка додому.
І ось настав день, коли прабабусина віра таки зламалася, вона наважилася піти в церкву і поставити свічку за упокій. Коли вона вийшла з двору, біля паркану стояв … наш прадід. Він йшов кілька днів без відпочинку, говорив, що не міг заснути, йому постійно чувся її голос.
Прабабця потім довго плакала і звинувачувала себе, що перестала вірити, на що дідусь її заспокоював: “Навіть якби я й помер, ти так сильно мене кликала, що довелося б встати з-під землі і повернутися додому.” Ця історія записана рукою моєї бабусі на старій фотографії, де стоять мої прабабуся, прадідусь та їхні ще чотири дочки…”.
