Діти Сім'я

«Мій син – дебіл! Усе, як об стіну горохом. Що робити?»

Історія однієї консультації з психологом. Корисно прочитати кожному з батьків!

Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Перший раз у мене. Я втомлена (п’ята консультація), голодна і від цього, чомусь спокійно-незворушна.

– Я перший раз у психолога! – каже роздратовано чоловік. Усім видом показує «якого чорта я тут роблю?!». – Мене дружина вмовила!
– І?
– Що і?! Син у нас. У мене. Дебіл! – розпікається він.
– Дебил – це психіатричний діагноз, – втомлено кажу я. – Ваш син в цьому сенсі дебіл?

Чоловік вже на мене дивиться, як на дебілку. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене привела?!»

Вона, зіщулилася, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки, затиснула між колінами.

Він з досадою кривиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.

– Ось ви ж як би психолог, так? Хм. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?
– З ким?
– З сином!
– А що з ним?

Чоловік округлює очі, дивуючись моїй тупості і нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: «Де ти цю дуру знайшла?» Але дружина досвідчений боєць, сидить не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію – всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.

– Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а поводиться як, як…
– Як?
– Приходжу додому. Після роботи. Черевики посеред килима стоять. Я йому: «Ти хоч щось у цьому житті вмієш? Черевики хоча б на місце поставити». Сто раз говорив йому, став черевики збоку, так ні, як дебіл, нічого не розуміє. Все в житті легко дістається. Телефон ось зламав. Не цінує. Не ділиться нічим зі мною. Матері грубіянить. Удома нічого не робить. Всі слова, як об стіну горохом. Ні сорому, ні совісті. І ось, як, як себе з ним вести ?! Як порозуміння знайти. Ви ж психолог, ну так порадьте!!! Є у вас рецепт?
– Є, – відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.
– І рішення є?
– Є, – чманіє від своєї нахабності ще більше.

Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першої. І мене вчили, що перша зустріч – це збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Ні про яку терапію мови немає. Тим більше про якесь рішення. Що на мене найшло … 🙁

– Я правильно зрозуміла, що ви не знаєте, як розмовляти з сином і не можете знайти з ним спільну мову?
– Ну да, сказав же!
– Рішення є, дуже просте. Але не знаю чи впораєтеся ви з ним, – з абсолютно щирим сумнівом кажу я.
– Ну? Говоріть!
– Це не говорити, це зробити необхідно.
– Зробити? Що?
– Яке ім’я вашого сина?
– Антон.

І тут я дістаю аркуш паперу, маркер пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина, що стоїть на цьому аркуші.

– Вийшло? – питаю.
– Так!
– А зараз повільними кроками підійдіть до листка, встаньте на нього, увійдіть в образ сина і станьте ним.

З явним сумнівом на обличчі він робить це. Закриває очі.

– А тепер скажіть що відчуваєте?
– Самотність. Сльози в горлі. Плакати хочу.
– Від чого?
– Від образи. Всі смикають, дістають. То не так, це не так. Жити не хочеться. Я як виродок якийсь для всіх.
– Для кого для всіх?
– Ну для всіх.
– Для кого?
– Ну, батька.
– А чого б хотілося від нього?
– Щоб хоч раз похвалив. Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб … я ж теж чоловік, щоб пишався мною.
– Зробіть вдих і на видиху зійдіть з листка.

Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.

– Я все зрозумів, – раптом тихо майже пошепки він. – Все зрозумів. Я так само маленьким почувався. А від батька одні докори. Тепер я такий же. Я зрозумів все. Дякуємо.

18 хвилин усе тривало. Перший раз в моєму житті.

Джерело