Більшість людей пояснює свої повторювані помилки дуже просто: “Я слабка”, “Я дурний”, “Я нічого не вчуся”, “Зі мною щось не так”. З позиції психології це не правда. Ми рідко повторюємо помилки через слабкість характеру чи “тупість”. Ми повторюємо їх, бо всередині нас є частини, які ще не готові жити по-новому. І поки вони не будуть побачені й почуті — старі сценарії знову і знову вмикатимуться автоматично. Далі — про те, що насправді стоїть за цими повторюваними помилками.

Чому ми повторюємо помилки

1. Мозок обирає знайоме, а не краще

Наш мозок влаштований так, що він шукає не щастя, а передбачуваності й безпеки. І дуже часто він плутає: знайоме = “безпечне”, нове = “небезпечне”. Навіть якщо знайомий сценарій болючий, принизливий чи руйнівний, мозок оцінює його як менш ризикований: “Я хоча б знаю, чого очікувати”.

Тому:

• ми знову обираємо схожих партнерів, які нас знецінюють;

• знову погоджуємося на роботу, де нас використовують;

• знову замовчуємо, коли хочеться сказати “ні”.

Старий біль здається безпечнішим, ніж нове щастя, бо він передбачуваний. І поки так працює наша внутрішня «система безпеки», ми мимоволі тягнемося до того, що вже колись переживали.

2. Ми несвідомо шукаємо підтвердження своїх глибинних переконань

У кожного з нас є внутрішні переконання про себе й світ. Вони формуються дуже рано: у родині, в школі, у перших стосунках.
Наприклад:

• “Мене не можна любити таким, як я є”

• “Я не заслуговую на краще”

• “Все хороше швидко закінчується”

• “Якщо я скажу про свої потреби, мене відкинуть”

Ці переконання не завжди усвідомлені. Але ми поводимося так, ніби вони — правда.

Тоді:

• людина, яка вірить, що нічого не варта, обирає партнерів, які її принижують;

• людина, що вірить “зі мною все одно рано чи пізно станеться щось погане”, залишається в небезпечних умовах;

• той, хто переконаний, що “мене все одно покинуть”, може несвідомо відштовхувати близьких або втягуватися лише в “нестабільні” історії.

Ми наче знову і знову розігруємо одну й ту ж історію про себе, яку колись нам нав’язали. І доки ця віра живе всередині, ми підбираємо під неї людей, ситуації й рішення.

Радимо також прочитати: Чи є життя після аб’юзивних стосунків? або Як не повторити старі помилки

3. Емоційний досвід сильніший за логіку

Скільки разів ми казали собі: “Все, більше так не буде”, “Наступного разу я вже точно відреагую по-іншому”, “Я більше не повернуся в ці стосунки / цю роботу / цей сценарій”. А потім робили так само. Не тому, що ми “безхребетні” чи “дурні”. А тому що в момент сильних емоцій нами керує не логіка, а автоматичні реакції.

Тіло пам’ятає колишні приниження, страх бути покинутим, сором за власні бажання, провину за “незручність” для інших.

Коли емоції накривають, мозок вмикає старі, відпрацьовані схеми виживання:

• промовчати, замість сказати «ні»;

• погодитися, замість відстояти себе;

• втекти, замість спробувати інакше.

Логіка в цей момент присутня, але вона безсила. Вона просто програє емоційному шторму.

4. Ми хочемо завершити стару травму, але робимо це неправильно

У глибині ми дуже прагнемо іншого фіналу. І тоді несвідомо шукаємо схожих людей, схожі стосунки, схожі конфлікти. Ніби всередині є голос: “Ось зараз буде так само, але цього разу я щось зміню, і кінець буде іншим. Мене не покинуть. Мене почують. Мене оберуть.

Ми знову йдемо в ті самі ситуації, щоб нарешті довести, що ми варті любові; дочекатися вибачення, якого не було; отримати підтримку там, де колись була байдужість.

Але переписати стару травму в тих самих декораціях майже неможливо. Якщо ми обираємо людей, які нагадують кривдників, — ми з великою ймовірністю отримуємо той самий результат. І травма лише закріплюється.

Радимо також прочитати: Не руйнуй сама себе словами…

5. Зміни завжди пов’язані з втратою

Стати іншою людиною — означає не тільки щось набути, а й щось втратити.

Щоб вийти зі старих сценаріїв, треба:

• відмовитися від знайомих реакцій (“мовчи”, “терпи”, “рятуй інших”);

• відпустити людей, які тримають нас у болючих ролях;

• визнати, що деякі стосунки або ситуації вже не про “любов” / “дружбу”, а про звичку й залежність.

Це страшно й боляче.

Тому інколи ми повертаємося до старих помилок не тому, що вони нам подобаються, а тому, що вони знайомі; вони не вимагають радикально змінювати себе; з ними можна сказати: “Ну так, погано… але хоча б зрозуміло”.

Зміни завжди несуть ризик: я не знаю, ким буду без цієї ролі, без цієї людини, без цього способу реагувати. І поки страх перед невідомим сильніший за біль від повторення — ми лишаємося там, де є.

6. Ми вчимося не просто з досвіду, а з усвідомлення

Сам факт помилки нічого не гарантує. Можна прожити десятки однакових ситуацій і так і не зрозуміти, що з нами відбувається. Вчить не кількість ударів об ті самі граблі. Вчить чесна розмова з собою: “Що я намагаюся отримати, коли знову йду сюди?”. Вчить проживання емоцій: дати місце злості, болю, розчаруванню, а не просто “закрити тему”. Вчить проговорювання досвіду — з психологом, із людиною, якій довіряєш.

Питання, яке змінює все, звучить не “Як мені більше не робити так?”, а “Для чого я так роблю? Що я намагаюся отримати чи зберегти, коли повторюю цю помилку?” Поки відповідь не знайдена, сценарій буде повторюватися. Бо він комусь усередині нас потрібен.

То що робити з “граблями”?

Кілька напрямів, з якими працює психологія й психотерапія:

1. Помічати момент повторення. Замість “Я знову накосячила!” спробувати “Зі мною знову відбувається щось знайоме. Що саме? На що це схоже з мого минулого?”
2. Досліджувати свої глибинні переконання. Постав собі запитання: “Що я вірю про себе, коли так роблю?”, “Яку історію про себе я тим підтверджую?” Часто вже тут проявляються фрази з дитинства чи минулих стосунків.
3. Працювати не тільки з думками, а й з тілом. Коли емоції “вибухають”, важливо не лише “переконати себе”, а й зупинитися; подихати; відчути опору (стілець, підлогу, власне тіло); дати собі час, перш ніж діяти. Це допомагає вивести реакцію з автоматизму хоча б у невеликий вибір.
4. Дозволити собі підтримку. Вийти зі старого сценарію самотужки складно. Тому іноді найздоровіший крок — не “бути сильним”, а звернутися по допомогу: до психолога; до групи підтримки; до людини, яка не знецінить твій досвід.
5. Поставитися до себе по-людськи, а не як до “проєкту”. Не “я маю терміново виправитися”, а: “зі мною щось відбувається, і це має причину. Я не поганий. Я поранений/поранена. І мені потрібна турбота, а не вирок”.

Ми не повторюємо помилки, бо погані, безвольні чи безнадійні. Ми повторюємо їх, бо всередині є щось незцілене: непрожитий біль, невисловлений гнів, нереалізована потреба в любові й прийнятті, старі ролі, в яких ми колись навчилися виживати.

Не звинувачуй себе за повтори. Краще запитай себе: “Що саме в мені так наполегливо просить уваги, що змушує мене ходити по цьому колу?” Там, де є нав’язливе повторення, завжди є й двері до глибокого одужання. І крок до цих дверей починається не з ненависті до себе, а з чесного, уважного погляду всередину себе.

Радимо також прочитати: Сім порад, як перестати докоряти собі і “гризти” себе за минулі помилки

Підготувала психологиня Інна Семенюк