Знаєте, чого боїться найбільше наш ворог? Ні, не Хаймарс і Атакамс. І не того, що нас візьмуть до НАТО. І не того, що нам повернуть право зробити ядерну зброю.
Ворог боїться, що раптом вся країна згадає, що до радянської окупації, баби з дідами говорили таки українською.
Що ми згадаємо свій тисячолітній етнічний, культурний та історичний шлях.
Що ми будемо пишатися тим, якого ми роду.
Що наші діти будуть називатися Івасиками, Оленками, Марійками, Дарунями, Олексійками і Дмитриками. А Льохи, Маші, Васі і Вані зникнуть. До речі, в Україні словом “Льоха” називали свиню, а не дитину.
Вбити дракона можна лише вбивши його в собі
І доки ми вперто тримаємося за радянські методички, які нашим предкам втовкували у їх безталанні голови російськими прикладами гвинтівок і вбивали під ребра московськими чоботами, ми війни не виграємо.
Якщо наші онуки не будуть знати вбивць своїх дідів, то ми війну пограли.
Як уявити перемогу? Парад на Хрещатику? Суд над ворожою армією у Гаазі? Репарації за знищені міста, села, сади і поля?
Ні, остаточна перемога над Московією настане тоді, коли кожен з нас перестане послуговуватися мовою окупанта в повсякденному житті.
Коли ні фільмів, ні книг, ні пісень не хотітиметься їх мовою. Бо своєю воно здаватиметься краще, зрозуміліше і природніше.
Вбити дракона можна лише вбивши його в собі.
Спробуємо, чи ще тридцять років будемо вдавати ображених?
Про що (не) пишуть у фейсбук під час війни
Автор – Микола Довбуш
