Неспокій, нестабільність, загрози життю, здоров’ю, відсутність очевидних перспектив росту, неплатоспроможність, заангажованість… Далі лік продовжувати уже гнітюче.
Ось це на вустах більшості. Тієї більшості, яка купує житло, їздить у відпустку, вибирає сукні, ходить у бари, готує лазанью, робить корисні справи. І не завжди це люди, які повноцінно живуть, мають дах над головою і людей, яких вони можуть ощасливлювати, а ті їх навзаєм.
Загальні настрої у «Фейсбуці» в дні скорботи і дні втрат рідко розбавлені особистими – а радісними й поготів – звістками. Мовляв, я з усіма.
Попри те, що щасливі, усміхнені люди можуть бути далеко не осторонь. І пост про гарний відпочинок може не містити інформації про пожертву або про справу, зроблену на благо комусь.
Наприклад, якщо запостити радісну професійну фотосесію, очевидно, знайдеться хтось, кому захочеться засудити це – «не на часі». І ніхто не довідається, що вона може бути благодійною.
- Що під час війни не можна писати у соцмережах
Серед моїх друзів та знайомих дуже багато тих, хто піднявся: професійно, фінансово чи статусно. Але більшість не нехтує докинути звичних уже слів про «зрадоньку». Серед моїх фейсбучних друзів – усього два десятки людей, які використовують сторінку як особистий простір для власних спостережень, осмислень, міркувань, вражень та дискусій на непопулярні теми.
Позірність та створення ілюзії присутності й співучасті – обман, яким ви активно завойовуєте повагу. Мовляв, сердечні.
Моя сторінка – для мене і моїх думок та емоцій. Для фотографій моєї собаки. Для моїх успіхів та розчарувань.
Для спостережень та настрою. Для віршів. Для красивого і смішного. Плекати свій світ. Інакше це нагромадження всього – і нічого особистого, суто вашого. Хіба помиляюся?
Уже весняно, а я ще слухаю колядки Рудницької. І це моя сьогоднішня реальність. Хочу танцювати і пишу про це. А от про свічку, поставлену у Михайлівському за воїнів, – не пишу. Це особисте.
Уся ця війна, щоб життя стало кращим. Згадуйте про це інколи.
Авторка – Мирослава Ільтьо
