– Доброго дня! Мій годинник намокнув під дощ ем і перестав іти. Гляньте, будь ласка, що з ним, – чемно звертаюся до майстра-годинникаря.
– А нащо ви з ним під дощ ем ходили? Речі треба берегти!
Цей прекрасний український сервіс: завжди ризикуєш у бонус до послуги отримати повчання.
– Якби всі ховали годинники від дощів, у вас би зменшилися обсяги роботи, – зауважую.
– Ця контора, яка продала годинник, вас обманула. Він не водонепроникний, – крутить у руках, але щось робити не поспішає. Ще й переговорити мене думає.
У мене ж ціла історія, чому годинник намокнув. Це сталося під час зливи в Луцьку, коли затопило проспект Соборності, і я переходила дорогу по коліна у воді, гублячи взуття і водночас пильнуючи, аби не потрапити в якийсь зі стрімів фейсбук-блогерів. Я вийшла з дому в цю зливу, щоб роздрукувати квиточок на київський потяг, до якого було дві години, і прийшла в магазин за три хвилини до його закриття, але розшукала продавця серед натовпу спостерігачів цього потопу, бо для чого ж тоді було
долати цей шлях?
“Це соплі!”
Майстер трохи притихає, поки все розказую йому у віконечко. У мене завжди напохваті історії на всі випадки життя.
Він зітхає, надягає на обличчя маску, в якій стає схожим на секретного супергероя, і розкручує годинник. Пінцетом виймає з нього шматочок чорного пластику.
– Це що таке, ви мені скажіть?! – переможно трясе пінцетом із затиснутим пластиком.
– Ну це ви ж майстер. Звідки мені знати?
– Це соплі! Соплі! Соплі! – він отримує якусь незбагненну насолоду, повторюючи ці слова. – Ось цим вашу батарейку прикріпили. Майстер так не має лишати. Це якби хірург голку лишив у пацієнтові. Де ви знайшли такого майстра? Він, певно, вчора тільки гуси пас, а сьогодні взявся годинники ремонтувати. Це ж хто-небудь не може робити!
– Тепер тільки до вас буду ходити!
– Ой, та що до мене. Я вже на пенсії, може, завтра, вмру. Ви просто дивіться, щоб у майстра прилади були, як у мене. Щоб посвітити міг, перевірити.
– Ви ще маєте досить добрий вигляд, – вирішую його підбадьорити після слів про смерть. – Тільки бурчання молодості не додає.
Майстер сміється і демонструє: годинник знову йде. Робить це так гордо! Видно, що задоволений своєю роботою.
А я тепер думаю: він говорить про смерть, бо справді старий (на вигляд ще такий нічого) чи тому, що він як ніхто помічає, як спливає час? Він щодня має справу з паралізованими годинниками – чи уявляє він смерть, як годинник, що вийшов з ладу? Запитаю наступного разу. Бо я ж теж ще не розповіла йому історії, як цей самий годинник чомусь спинився під час відпустки, а потім удома знову запрацював – мабуть, просто випав із реальності на кілька днів, як і я.
Але і майстер, і я точно уявляємо собі життя як затишне місце для таких ось невимушених розмов.
Авторка – Ярослава Тимощук,
