Потрійне еспресо і грейпфрутовий фреш. Юрій Андрухович меню не читає, а обирає просто те, чого зараз хоче. Він успішний та
впевнений в собі, належить до тих людей, котрі досягли бажаного в житті.
– Коли ви усвідомили, що стали вже не просто письменником, який створює гарні тексти і друкує книги, а людиною, думка якої впливає на суспільство? Коли було перейдено на високий рівень?
– Складно сказати, що це однозначний процес, це періодами настає. Були періоди, коли здавалося, що я дуже великий вплив маю, були роки, коли здавалося, що про мене взагалі забули. Не можу сказати, що від якогось моменту почалося – і все, далі по висхідній. Це загалом як із людською долею: десь тебе більше, десь менше.
Я розумію, що сьогодні я відступив на задній план, значною мірою через те, що мене принципово немає в соцмережах. Сьогодні по-справжньому впливають люди, у яких є фейсбук, інстаграм. Я це все оминаю, зараз було б смішно почати.
Я хочу скористатися тим, що у мене більше спокою і просто писати мої дальші речі. Пікові ж мої моменти впливовості – кінець 90-х, також 2005-2007 роки. Якщо зараз туди озиратися, то не знаю навіть, як витримував, при тому, що навіть мобільного телефону не хотів мати тоді.
– Те, чого ви досягли, – це те, чого ви прагнули в дитинстві?
– Напевно, так… Знаєте, чого я прагнув з дитинства? Щоб мені не доводилося вставати раненько та бігти на якусь роботу, щоб наді мною не було начальників, підлеглих, піді мною теж не мало б бути. Цього я досягнув, цим я задоволений. А ще я мріяв подорожувати багато, і це теж збувається.
Про Україну та українське
– Чи не було у вас думки емігрувати вже за незалежної України?
– З’являлася в період президентури Януковича. Я почав потрохи цю думку переварювати, але я ніколи не доходив до конкретної операції: як я це зроблю, який крок, після чого. Тобто я все чекав, що ось колись, коли це буде вже очевидно, все так скрутять, прикрутять і закриють всі клапани, тоді це треба буде зробити. Тому я маю надію, що більше таких ситуацій не повториться.
– Чи достатньо ідей молодих патріотів, активістів, громадських організацій, щоб змінювати ситуацію тут?
– У мене такий приклад перед очима: в останні дні Майдану їхав бусом із Тернополя до Києва. Це був вечір того дня, в який розстріляли Небесну сотню, 20 лютого. Ми їхали в бік Києва по цьому шосе, нас обганяли десятки швидких допомог і зі Львова, і з Рівного. Мені весь час хочеться людей з отієї країни. Це були інші люди, ніж сьогодні. А це ж ті самі люди. Де вони? Вони кинули все на світі, ці лікарі, які почули, що там пролита кров і потрібна допомога. Вони посідали в машини і погнали на Київ. Я розумію, що весь час у революційному стані жити не можна, але не можна і дозволяти собі це загубити.
– У вас роль митця, роль інтелектуала і це не все. Чи буває, що від усіх цих ролей відпочиваєте?
– Це не є праця в тому розумінні, що вона тягне відпочинок. Іноді для мене найкращим відпочинком є той день, коли я інтенсивно працюю над своїм текстом. Але відпочиваю я в далеких і близьких походах, роблю вправи. Іноді це застілля в колі друзів, хороше вино, дружні і не зовсім розмови й суперечки, а в цей час знову включаються механізми формування думок та ідей. Складно провести цю лінію розмежування.
– Де ваше улюблене місце в Україні?
– У мене вдома, це моя мансарда. Це відносно невелике помешкання, воно має два яруси. На верхньому це частина колишнього горища. Там ми переробили дещо, зробили спальню для гостей. Там у мене є маленький кабінет, де я працюю і пишу. Якщо говорити про Україну, то там і тільки там.
– Що можете сказати про Луцьк? Який він для вас?
– Луцьк – це для мене дуже інтимне місто. Його в моєму «Лексиконі інтимних міст» немає, але вперше я тут побував ще як молодий поет «Бу-Ба-Бу» в 1990 році з Небораком, Ірванцем. Це був творчий вечір, нас приймав Петро Коробчук, люблю його творчість і творчість його сина Павла. Двічі був із музикою в «Майдані», в Палаці культури, в університеті був. 6 або 7 візитів дотепер було, а з іншого боку, ніколи не складалося, щоб я пожив тут тиждень-два. Але, можливо, це ще
попереду.
Авторка – Софія ГУДИЧ
Фото – “Таблоїд Волині”
