Є в Україні таке ємке слово. Його радо й завзято повторюють іноземці за столом: Bud’mo! Хоч і не розуміють ніхрена. Воно не перекладається!
Це навіть не «паляниця». Це хромосома з ДНК.
Будьмо!
Будьмо – це про те, що ми є, були і будемо
Це про те, що нас не вбити. Про те, що ми не скоримося ніколи й нікому. А радше загинемо, але не здамося.
Будьмо – це воля, це Січ. Це вічний гул Дикого Степу!
Будьмо! – це Україна. Це вишиванки, й хрущі над вишнею. Це наші старі кладовища і давні могили. Це Голодомор і колективізація. Це Червона рута і Стус, і Григір Тютюнник. Тарас, Леся, Франко. Жадан і Іздрик, Козак-Систем. Драч, Павличко і Вінграновський. Червона калина. Це – Мазепа і Мотря. Богдан і Петлюра. Це – тіні забутих предків. Це Василь Симоненко і Ліна Костенко. Василь Стефаник і Нечуй Левицький.
Будьмо – це мис Тарханкут і Карпати. Харків і Суми, і Полтава. І Коктебель! Лузанівка і Пересипський міст…
Будьмо, це коли – ой, на горі, та й женці жнуть! І десь там Галя несе воду. І хлопці розпрягають коней. І сорочку мати вишила мені. Червоними і чорними нитками…
Під копитом камінь тріснув…
Будьмо – це донати і безпілотники.
Будьмо – це окопні свічки і камуфляжні сітки.
Будьмо – це тюльпани й хризантеми на останній дорозі Воїна. Будьмо – це українські прапори над гробками.
Будьмо – це наші нерви й наші діти й собаки в «двох стінах» під час повітряних тривог, це – наші сльози, наша гідність, честь і гонор.
Будьмо – це лелеки навесні, що повертаються до свого гнізда, до свого дому. І F-16 з лелеками…
Будьмо – це вранці лугом, босими ногами… І зелені лини в ятері, що переливаються проти сонця, і мед, що зі щільників тече по ліктях… і дідова коса, що дзвенить від мантачки на світанку, ще до роси…
Будьмо – це бабині вареники з капустою й сиром…
Будьмо, це – знов зозулі голос чути в лісі… І білий сніг на зеленому листі…
Будьмо – це Ми! Ми – будьмо!
Будьмо! Будьмо навіки!
Автор – Віталій Чепинога
На фото – мурал “Українське сонце” у Відні
