День як день. Ніщо не віщувало… Чого? Біди? Щастя? Кохання? Нічого! Я вже змирилася зі своїм життям старої діви. Хоча яка ж я діва? І не така вже й стара. Подумаєш, однокласниці вже бабусями стають… Бабусями… А я й мамою не встигла. Нічого не встигла. Таки стара.

Якось так недоладно розпорядилася своїм життям. Ні, монашкою не була. Вечірки, гулянки, пиятики – це все про мене. Та чи не тих зустрічала, чи не тим попадалася. Не було бажання ні з ким спробувати хоч якось своє життя пов’язати. От і літаю метеликом вільним. Хм… Хоча для метелика я таки занадто монументальна. Але ж справа не в розмірах, а у пропорціях.

Але був у житті один день…

Колись, ще до війни, у нас хлопчиком на побігеньках працював юнак. Прийшов одразу після школи, такий смішний, дотепний і комунікабельний.
Любила я з ним пореготати у вільну хвилинку. Голосно. Так, що до нас підтягувалися й інші співробітники. Позитивний був хлопець. А потім пішов на контракт у ЗСУ, і реготання геть не стало. У мене не стало. А в нього почалася війна. АТО раз, вдруге, втретє.

Інколи я телефонувала запитати, як справи, раз навіть посилку спакувала й умудрилася передати. І по всьому.

А в той день… Він як з неба впав. Обійняв ззаду, щось зашепотів у вухо, кудись потягнув, клацнув замок у дверях – і почалася просто якась вакханалія. Я не знаю, де був мій мозок, розум, совість зрештою. Чим я думала? Нічого не пам’ятаю з того. Думки до мене повернулися вже у коридорі. Торкнулася його руки, він пакунок мені швиденько якийсь поклав, попрохав зберегти і зник. Як і не було ніколи. Ніби марево… Тільки пакуночок у руці. І крила за плечима…

• Любов і на війні знайде. Зворушлива історія кохання

Я літала…

Я літала. А може, це не я, а моя душа? Немає значення. Відчуття легкості поселилося у мені. Кудись зникали кілограми і вік. Я цвіла.

Інколи зазирала в шухляду, ніби намагаючись пересвідчитися, що це не сон був, бо ж он пакуночок лежить. Я не шукала його. Навіщо? Прийде все одно колись.

За рік я звільнилася з роботи, забрала пакуночок додому. Крила залишилися. Титул старої діви теж нікуди не втік. І от він приїхав. Я одразу винесла пакунок, він заглянув, посміхнувся, подякував. Чомусь пішов вітатися і прощатися з моїми батьками, бабусею і братом. Щось казав їм, вони усміхалася. А я стояла, переповнена образи, болю і каміння на душі.

Крила впали. Я відчувала, як обличчя покривається зморшками, тіло важчає… Усі пішли його провести. А я стояла. Краєм свідомості вхопилася за слова, що від’їздить у інше місто – туди перекинули військову частину, в якій служить. Мої очі дивилися крізь стіни у невідомість, сльози ледве стримувала. Плечі опустилися.

Зі мною навіть не попрощався. Ніби мене й не було. Ніби я марево…

Я згадувала той день. Шалено прокручувала в голові тисячу варіантів, що робити далі. І не могла зрушити з місця. Здається, я закохалася… У нього? Та він же… малий! А я – марево. Чи то він моє марево… Голосно грюкнули двері. Я здригнулася.

– Ти ж не думаєш, що я без тебе поїду? Я без тебе не можу! Я пробував, нічого не вийшло. І твоя мама сказала, що я хоч і сопляк, але вона мені довіряє. Збирайся! Крила повернулися! Лечу-у-у!!!

Маргарита СВІТЛА, з архіву газети “Сім’я і дім”