Цей допис був опублікований у лютому 2014-го, у часу Майдану. Але зараз знову актуальний, як ніколи:
“Українці — мирні бджоли, поки в їхній вулик не полізеш за їхнім добром.
Я раптом зрозумів, кого мені українці нагадують.
Вони як бджоли.
Так само літають собі мирно, працюють, пилок збирають, мед виробляють, малюків вирощують. З квітки на квітку – зібрав і додому поніс. Мирні та пасивні такі. Нікого ніколи не чіпають.
Поки в ЇХНІЙ вулик не полізеш за ЇХНІМ добром. Вони перетворюються з орачів на воїнів.
І кожен по-своєму – бойова одиниця. І чим більше їх атакуєш – тим більше вони об’єднуються та захищають своїх.
Починаєш гумовим ціпком їх бити – вони починають жалити по одному.
Починаєш їх газом намагатися розігнати – вони об’єднуються у «сотні».
Ющенко – намагався бджіл просто «розводити» Янукович-злодій намагався красти мед – рій піднявся. Путін – великий російський ведмідь (хоча який він великий) намагався вулик на пасіці перевернути і на себе цих дзижчачих змусити мед носити. Піднялися сотні з усієї пасіки.
І не припинять же жалити поки що справедливість на пасіці не відновиться, до останньої живої сердитої бджоли.
Так уже в них заведено.
Вони жалять за своїх несамовито, мчать туди де зазнають втрат – сотнями, тисячами, мільйонами. Вони віддають жала при одному лише укусі, не замислюючись, що загинуть після укусу.
А коли ворог відходить весь опухлий і спантеличений їх єдністю, так само мирно продовжують свою мирну справу.
Я люблю наш народ. Пишаюся тим, що я українець, маленька бджола з нашої пасіки-України”.
(с)Pavel Belokopytov
