Я їхала поїздом із Дніпра до Львова. У купе, крім мене, їхали дві жінки.
– От і добре, – тільки встигла подумати. Та буквально одразу зайшов чоловік і перегаром наповнився й до того невеликий простір.
– Дівчино, а як Вас звати? А чай хочете? А їсти?
Я відрізала його спроби поспілкуватися.
«Ох і поїздка на мене чекає», – уява стала нав’язувати свій сценарій.
Через час затих. Світло вимкнули. Та тиша – ненадовго. Чоловік марив.
І стогін і шепіт, і бурмотіння, і слова… Про війну. Про сім’ю. Про побратимів…
Серце здавило.
– Тихіше, тихіше, – говорила йому тихенько. Як синові казала, коли малий кричав уночі після дев’яти місяців війни. – Тихіше. Спіть, спіть…
А вранці він вибачився
Пропонував свою ковбасу та сир.
– Пригощайтеся. Накупив. Додому їду у Західну Україну. А хавати не хочеться. Випив вчора. Вибачте
– То Ви на нулі служите?
– Так. З березня 22.
– До своїх їдете?
– Так. Вперше за майже два з половиною роки дали 13 діб. – Чоловік відповідав коротко. Швидко. Можна було й по його говору пізнати із якого він регіону України.
– Не шкодуєте, що пішли воювати?
– Ні. Хоча й не служив раніше.
І розговорився…
– Ми їх на початку стримували. На ентузіазмі йшли. Проте зараз важко. Та вони труси. Хоч і країна велика.
А наші хлопці сміливі.
Він казав, що важко їм. Та вони потребують на допомогу та підтримку.
– Мені 39 років. А я моря ще не бачив, – говорив далі боєць.
– А я ось на середземному вже побувала, – в унісон йому промовила жінка років 65-ти.
– Мало зі старих залишилося. Зі мною лише вісім. Мене ось контузило, – розповідав далі чоловік.
– Відпустять додому?
– Ні. Що ви. Будемо служити до перемоги.
Дружина все дзвонила йому. І чути було її стривожений голос. А він казав, що втомилася вона з дітьми і що тяжко їй самій. І що свекруха вже не ходить. І він один у них залишився годувальник.
– Що не дзвониш? – Тишу в купе розрізав телефонний дзвінок.
Жіночий голос знову чувся зі слухавки.
Чоловік розмовляв. Жінки мовчали. Я ревіла. Тихо. Щоб не помітно було. А всередині була буря емоцій: тривога і злість і ревнощі і відчайдушне бажання тої ж миті зателефонувати своїм дівчатам з молитовної групи і сказати вкотре: не полишайте молитви.
Нам не можна зупинятися вірити та молитися. Не можна переставати плести сітки для хлопців. Не можна переставати донатити. Не можна переставати вірити у хлопців. Не можна забувати, що ми – їх тил. Що те, що ми можемо – молитися і вірити в них і допомагати їм, чим можемо – це не лише наш обов’язок – це наш фронт та наша передова. Розумієте, дівчата? Багато може посилена молитва.
Радимо також прочитати:
- Що таке війна, – словами військового
- “Я не народжений для війни”, – військовий про службу в армії
Авторка – Anya Shevchenko
