Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті.

Часто жінка йде зі світу на самоті, бо діти далеко і не встигають, або ж не вірять, що їх матері дуже погано. Утім, вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. Рідко котру побачиш у сільському медпункті. Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося. Жартують з такими самими старими:

Це такий евфемізм смерті.

Сільські жінки помирають, як квіти – без метушні.

Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років. Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все в порядку. Вони знають, що ніхто не буде битися за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро. Люди стали байдужіші, серце в них б’ється в невлад зі Всесвітом.

Хата стає порожньою. Хоча для хати ліпше було б, аби вона вмерла разом зі своєю господинею.

Але сільські жінки помирають, як квіти – без метушні…

Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір’ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.

Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшого знаку уваги. Хтось хотів, щоб українського села не було, бо то «шароварщина» і «хуторянство». Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутинні простенькі образи і Шевченко…

Кожного дня хати стають порожні…

Це вмирають села…

Радимо також прочитати для гарного настрою:

• Як помирали сто років тому. Дуже позитивна історія

• Якось моя бабуся зібралася помирати… Дуже потішна історія з повчанням