Відчуття цінності формують батьки
Є в Америці те, що дуже мені подобається, – розповідає психолог Ірина Шатинська. – Ідеш, наприклад, по торговому центру, і майже завжди підходить або навіть підбігає якась жінка зумисне до тебе, щоб сказати: які у тебе гарні босоніжки або яка у тебе гарна зачіска, ох, і я завжди таку хотіла!..
А про компліменти маленькій дитині і говорити нічого: ти (з дитиною) в них просто купаєшся там! Як же це приємно!
І не менш приємно через деякий час почати і самій говорити компліменти незнайомим: коли бачиш радість від твоїх слів в чиїхось очах, і сама відчуваєш радість.
А компліменти, знайте, поряд з обнімашками, сприяють виробленню гормону радості окситоцину. Америка в цьому плані – невичерпне джерело окситоцину. Думаю, там чують все це з дитинства, тому й сприймається це як норма.
Похвала – джерело не тільки окситоцину. Це джерело формування самоцінності дитини. І це, власне, є темою сьогоднішньої розповіді.
Дитина не народжується з готовим конструктом «я цінна, тому що я є». Ця цінність формується в ньому батьками. Або не формується…
Від кого першого дитина чує компліменти? Звичайно, від батьків. Принцеса для тата і красуня для мами так і почуватиметься у майбутньому.
Даруйте подарунки, але правильно
Подарунки дитині – дуже важливе джерело формування її самоцінності. Як часто я чую від батьків: ми їй все купуємо, що тільки захоче, і ніякої подяки!
Тема близька мені дуже. Згадую це «я їй все купую» мого дитинства. Навіть друзям, збоку, теж здавалося, що мені «все купують». Більш того, мабуть, вони вважали, що мама мене «балує». Що вони про мене знали… Але це дуже далеке від істини. Чому – можу пояснити тільки зараз. Собі. А заодно і іншим. Ні, не давнім друзям, а вам – тим, у кого є діти: для вас з ними це важливо. І тим, хто свою цінність міряє формулюваннями «заслуговую-не-заслуговую» чого-небудь – і, можливо, не усвідомлює цього.
Все, що купувалося мені в дитинстві, купувалося не просто так. Все я виривала сльозами й істериками. Видирала. Навіть, не вдаючись у подробиці, подарунки з-за океану, призначені особисто мені, не віддавалися просто так – мене примушували йти і принижено випрошувати їх у батька: «Іди попроси у тата, йому це буде приємно!»
Що?
І все життя донедавна було прожите під гаслом: все, чого я «гідна» – все, чого «заслуговую» – це «вибитих» подачок. Подарунки треба виривати. Або випрошувати.
І це ж, власне, не про подарунки. Це – про самоцінність.
Розповідь тепер із зовсім недавнього минулого. Ми з донькою багато подорожуємо, і їй, звичайно, не цікаві пам’ятки архітектури, які цікаві нам, і то кожен раз, приїжджаючи в нове місто (тобто кожен день в кожній подорожі) вона просить купити їй «щось». Потім, маючи це «щось», вона спокійно ходить з нами нецікавими для неї (у віці 2-7 років) пам’ятками. І кожен раз її тато (а мій чоловік) вступає з нею дискусію, що, мовляв, не потрібен тобі цей китайський мотлох. Дискусія кожен раз переростає в плач дочки і крик батька, і ще плюс до мого «так купи ти їй, так тобі що, шкода!?».
Після чого в кожному без винятку місці «щось» таки купується. Але якою ціною! Ціною, звісно ж, підкріплення у дитини поведінки: я просто так нічого не можу отримати, і плюс: своє все ж завжди можна вирвати. Сльозами й істериками.
Історія – на новому витку спіралі – повторюється… Я відчувала, що все це – велика лажа.
І ось. Читаю у Гері Чепмена: подарунки дитині повинні вручатися, не прив’язані до свят, ПРОСТО ТАК, урочисто, красиво упаковані, зі словами любові. Подарунки з великої любові до своєї дитини. Тоді це дійсно подарунок і таким сприймається.
Це – один із способів дати дитині відчути її безумовну цінність для вас. Це спосіб сформувати її самоцінність, а вона є базою для самооцінки.
Дитина, яку батьки вміли обдаровувати, відчуває себе цінною. Її цінність «складена» для неї батьками.
Дитина, яка випрошує, виманює, канючить «вигризає» подарунки, або «подарунки» які даються як подачки, або коли хтось їх «заслуговує», – і жити буде так: в очікуванні подачок. У канюченні, вигризання, вибиванні «подарунків». Одним словом, насправді не відчуваючи себе цінною для себе самої – і тим більше не будучи такою для інших.
Подарунки не треба “заслуговувати”
Подарунки, які треба випрошувати або заслуговувати – не є для дитини мірилом любові.
Подарунки повинні бути від чистого серця, не тому, що «заслужила», «заробила», а просто так: ти моя дитина і я тебе люблю, і хочу з моєї любові до тебе щось тобі подарувати.
Подарунки бажані, а не практичні. Подарунки, які приносять радість, а не користь – причому радість дитині, а не батькам.
Це діти, яких рідко тішили подарунками… Вони завжди повинні «заслужити». За-служити. За службу – кинуть кістку. Ви-служили. Служи, собачка, служи!
Хочу дещо повідомити. Ти «не заслужила»? Сюрприз: ти і не повинна! Ти не на службі. Ні у своїх батьків. І ні в кого у своєму житті!
Ну і не можна не сказати, що насправді все це – частина загальної теми. Про ціну, цінності, а глобально про те, чому у нас стільки грошей, скільки їх у нас є. Це все взаємопов’язано…”
