Психолог Ольга Сидоренко розповідає, чому важливо іноді відмовляти дітям, і як це зробити, щоб уникнути сліз та істерики.

«Я не планувала купляти вам сьогодні іграшок», – кажу твердо і спокійно в магазині. Без фраз «ну, я ж вам недавно купляла», «це задорого», «вдома ви маєте багато іграшок», «вам завжди мало», «ну, нащо вам це», «пішли звідси» і т. д.

Діти продовжують захоплено розказувати, що дуже-дуже хочуть; на словах уявляти, як класно було б зараз все-таки мати такі іграшки; зляться на мене, що відмовляюся купити; виглядають розчарованими і сумують, що сьогодні цього не буде.

Я даю їм можливість проявити різної гостроти почуття й емоції. І при цьому залишаюся поруч.

Коли пік хвилювання минув, їхня емоційність йде на спад, вони заспокоюються і починають між собою обговорювати варіанти рішень.

Молодший вголос роздумує про те, де б йому заробити. Є думка платно виносити сміття сусідів.

Старший придумує надіслати фотографії іграшок родичам, може, вони розчуляться і захочуть переслати йому гроші.

Під час цього жвавого обговорення вони непомітно йдуть до виходу, я за ними.

Не всі бажання і не в будь-який момент можуть задовольнятися. Така правда життя.

Але дітям вдалося впоратися із ситуацією, спробувати знайти вихід. А я змогла наполягти на своєму і при цьому прийняти їхні хвилювання.