Шукаючи формулу Любові, ми тільки гаємо час. До одних Вона приходить зненацька, інші Її плекають у собі роками. Хтось хоче врешті закохатися, а є й такі, кому „задарма тієї любові не треба”.

Любов має багато вимірів. І хтозна, чи тільки в цьому світі? Ми любимо батьків, дітей, дощ і сонячне тепло; маємо улюблені вулиці, крамниці, книги, страви й тістечка… Любимо прогулянки удвох, романтику, мандрівки… Батьківщину, Планету і все незвідане… Або не любимо.

„Що є любов?” – одне з найскладніших питань людства адресували лікарю-психіатру Євгенові Шимоновичу.

– Я не знаю влучніших слів про любов за ті, що їх сказав Апостол Павло у своєму Першому посланні до коринтян: „Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, – то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, – то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, – то пожитку не матиму жодного!

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить!

Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва є – та припиняться, хоч мови є – замовкнуть, хоч є знання – та скасується. … А тепер залишаються віра, надія, любов – оці три істини, а найбільша між ними – любов!” Це і є формула.

– Чи можна полюбити ближнього, як самого себе?

– Це взірець, що його нам запропонував Христос. Я маю право себе любити. Я – один із ближніх. В нашій культурі якось усталилося, що себе любити нібито не годиться. Треба любити весь світ, батьківщину, а себе самого ніби не маєш права. Однак треба вміти себе любити.

Я не можу любити всю країну. Любов – персональна. Можна любити когось конкретно. Або персонально не любити. Є люди, які себе ненавидять. І є „нарциси”. Милуватися собою – не любити не тільки нікого, а й самого себе. Те, що я милуюся гарною квіткою, не означає, що я її люблю.

– Коли любов даруєш, то вона повертається з удвічі більшою силою?

– То знаменита фраза святого Августина: ”Любов роздається зовсім інакше, ніж гроші. Не тільки тому, що роздаваних грошей убуває, а роздаваної любові прибуває. …Гроші приходять тому, хто їх отримує, але покидають того, хто дає. Любов же росте, коли той, хто її дає, вимагає, щоб її давав і той, хто приймає. Той, хто любов приймає, тільки тоді її починає мати, коли її дає”.

– Батьки і діти теж люблять одне одного. Але настає період, коли дитина дорослішає, йде своєю стежкою, а батьки дорікають…

– Людина не є завжди одне й те саме. Коли ми говоримо про батьків і дітей, маємо окремо говорити про батьківську і материнську любов. Батьківська любов умовна: ти повинен виконувати те, що я сказав, і тільки тоді все, що моє, стане твоїм. Якщо ж ні, то начувайся!

Материнська ж умов не ставить: я люблю, бо ти моя дитина. Мати приймає свою дитину такою, якою вона є. Тому й можна говорити про дитячу любов (до 10 років), формула якої – „я люблю, бо мене люблять”. На першому місці тут „я”. Зріла любов інша: „мене люблять, бо я люблю”. Незріла любов – напівдитяча: „я люблю тебе, бо ти мені потрібний”.

– Якась корисливість у всьому…

– Бо ми часто плутаємо два поняття: любити і бути любимим. Коли любиш – це потребує від тебе віддачі. Коли любиш, то даєш. А коли тебе люблять, то чекаєш, що тобі даватимуть. Любов треба виховувати в собі і в дітях. Якщо її недовиховати, то такою вона й буде – тільки чекатиме, але не даватиме. Треба вчити давати.

– Чому сьогодні ми часто іронізуємо з любові до батьківщини?

– Це перебільшення. Якби не було тієї любові до батьківщини, то не було б нашого відродження. Любов до батьківщини таки гріє. І то не випадково. Мені, українцеві, дуже важливо, щоб моя Вітчизна була Україна, і щоб мій уряд був український, який дбає про мене, а не про моїх сусідів, який говорить моєю мовою, а не чужою. А то виходить так, що країна ніби моя, але уряд мені чужий. Я чую, про що вони тепер говорять, й іноді думаю: „Де я є? Чи не в своїй рідній психлікарні?” Але мої пацієнти говорять мудріше. До слова, депутати не проходять обстеження у психіатрів. Звичайний сторож мусить принести сертифікат, що він психічно здоровий, а депутат – ні. І виникає запитання, чи маю я любити батьківщину в такому варіанті? Я люблю СВОЮ батьківщину – СВОЮ Україну, а не таку, яку з неї роблять. Критерієм моральності багатьох депутатів є вигода. То є любов до грошей, посади, слави, до себе. Це не погано, але така любов не мусить заміщувати іншу – до народу, до людей.

– Якою має бути ідеальна любов? Чи така взагалі є?

– Любов включає і еротику, і сексуальність – але це тільки способи передати її, саме почуття аж ніяк до них не зводиться. Є любов жертовна, коли „люблю тебе через те, що ти є, і нічого від тебе не хочу.

І відповідаю за тебе”. Любов – це відповідальність. Я маю поважати того, кого люблю. Бо повага – допускати в тобі твоє „я”, зважати на твою думку. Коли людину направду любиш, допускаєш, що не тільки ти можеш мати рацію, але й вона теж.

– Чи треба йти на самопожертву заради любові?

– Коли люди люблять одне одного, вони таких умов не ставлять.

– Часто любов – це не тільки насолода, а й страждання. Тоді думаєш: „Для чого мені та любов?” Що ліпше: любити й страждати, чи жити без любові, але в спокої?

– Якщо з’їсти багато тістечок, то напевне буде зле. Але це не означає, що від них треба зовсім відмовлятися, що вони несмачні. Любов – то часом є щось справді болісне. Але знаємо приказку: „Хто чубиться, той любиться”. Лярошфуко ж сказав: „Розсудлива людина закохується як вар’ят, але не як дурень”. Хто любить, той живе.

– Любов здатна лікувати від хвороб?

– Якщо людина хвора на шизофренію і в неї з’являється здорова, адекватна любов, то я маю надію, що та людина одужає. Любов – сильний медикамент. Як фактор, що завдає шкоди, – не завжди. Бо рана загоїться.

Любов уможливулює людині швидший вибір. Я не погоджуюся, що є тільки єдина людина, яку маєш право любити. Ми можемо любити багатьох людей. Можемо говорити тільки про єдину жінку, але ми будемо нечесні насамперед перед собою, коли казатимемо, що любимо тільки її і більше нікого не здатні любити.

У кожної людини – власна самодостатність. За це ми і любимо: кожного по-іншому.