Колись давно жила в одному селі дівчина. За давнім звичаєм, після весілля прийшла вона жити в будинок свого чоловіка. Але дуже незатишно було молодий невістці зі свекрухою. Та її постійно повчала і в усьому дорікала.

Якось вранці відправилася молода жінка до знахаря, що жив на околиці лісу.

– Що привело тебе до мене, красуне? Може, чоловіка приворожити? – запитав дід.

– Ніхто мені не потрібен, я чоловіка свого люблю, але з матір’ю його жити не під силу.

– Що ж ти від мене хочеш?

– Прошу тебе, допоможи мені. Дай мені отрути, щоб я отруїла її.

– На цьому щастя своє не побудуєш. Ну, добре. Шкода мені тебе. Дам я тобі зілля. Щоранку будеш заварювати його і поїти цим чаєм свою свекруху. Та тільки порада у мене для тебе є.

– Яка? Кажи, все зроблю, аби скоріше позбутися від цієї змії.

– У селі чутки швидко розходяться. Запідозрять тебе. Так ось, щоб цього не сталося, зміни своє ставлення до свекрухи. Стань ласкавою, привітною, посміхайся. Недовго доведеться тобі мучитися.

Так і вчинила жінка. Ще тільки півні проспівали, а вона встає, хліб вимішує, піч топить, кашу готує, зілля отруйне свекрусі заварює. І ласкаво так запрошує її покуштувати диво-чай. Мамою кличе, слухається у всьому. Чоловік не натішиться: як рідні стали мати і дружина. Свекруха невістку дуже любить. І та любов’ю та щирістю відповідає.

Поспішає вона знову до знахаря, кидається до ніг його зі сльозами:

– Дідусю, благаю тебе. Ти ж все можеш. Дай протиотруту. Занадто багато чаю заварила я. Помре. А вона ж матір’ю турботливою мені стала.

– Мила моя, заспокійся. Я дав тобі пряні трави, з яких ти варила для свекрухи смачний і корисний чай. Отрута ж була у твоєму серці, але з Божою поміччю ти від неї позбулася.