В один період мого життя мені довелося разів чотири валятися в гінекології. Контингент – пані від 40 і часто сильно, аж до 65. Ну і одна-двоє молодих на палату. Кожну зустрічають словами: “Постільний режим, відпочивайте, набирайтеся сил”.

Куди там. У кожної вдома щось горить. У однієї лінолеум замовлений, а прийняти нікому – син працює, приїхати ніяк, а вантажники чекати не будуть… У іншої двоє онуків живуть, поки дочка, що залишилася одна з дітьми, працює допізна. У третьої синочок звик отримувати від мами щоденний тормозок на роботу, обов’язково з домашнім і гаряченьким. Синові 45, молодий зростаючий організм. У четвертої взагалі біда – чоловік-алкаш винесе з будинку все за півгодини… і сам здохне, тому що лікарів з крапельницями нікому викликати.

І перше, з чим мчать тітки до лікарів, це питання: “А коли мене випишуть? А можна після укольчика додому? А можна, я в середу втечу на увесь день, сама собі кольну”?

І жахливо страждають, сіпаються від кожного дзвінка, розпоряджаються телефоном: порошок пральний там! А гроші і квитанції за газ і світло я поклала в книжечку Дюма! А кішці, не забудь, купи корму! Я зараз розповім, який і де брати… А в холодильнику що? Пельмені? Не їж їх!

І коли йдуть лікарі, жінки тихенько витягають з-під ліжок куртки і мчать додому, у справах, в магазини, до плит… Біжать після чищень, із запаленнями (та я два тижні вдома лежала, травичку пила, стало не під силу, думала – укол зроблять, а мене поклали! І звідки ця кіста проклята взялася?), а далі – кому як пощастить. Повертаються з кровотечами, з болями, з температурою, і знову сіпаються: ой, я забула! забула сказати, що машинку нашу вмикати потрібно через одну таку кнопочку, яка зламалася, тому натиснути і тримати сильно потрібно…)

Відпочивати і постільний режим.

Привезли назад жінку, що втратила свідомість в залитому кров’ю ліфті: збігала перевірити, як удома, чи все в порядку…

І тільки самотні дівчатка сидять спокійно і лікуються. Вони ще не нахапали собі обов’язків вище даху, не перетворили себе на вічний двигун і не знерухомили домашніх надтурботою, надопікою і контролем.

Це я до чого. Як добре було б, якби дівчаток і жінок не навчали “бути хорошими” через “вилизаний будинок, турботу про родинне вогнище, погоду в домі” і тому подібне. Як було б добре, якби в сімейний союз приходили двоє дорослих людей, здатних самостійно налити собі суп у тарілку і купити пральний порошок. Як було б класно, якби дитину, що виросла, не прив’язували до спідниці мами, потім урочисто передаючи під не менш дбайливу спідницю дружини.

Як було б чудово, якби похвальба: “А мій завжди смачно нагодований, чистенький і випрасуваний, зацілований і захвалений”! – стосувалася б дітей, що потребують підтримки і турботи на побутовому рівні, а не дорослих людей (синів, що виросли, і чоловіків).

І тоді хвора жінка не стрибала б по заметах, тільки-тільки відійшовши від наркозу, щоб встигнути прибігти додому і кинутися назад в лікарню заради того, щоб чоловік не наївся магазинних пельменів.

І тоді б жінка дотримувалася постільного режиму, відпочивала, а кожен вечір сини і чоловік приносили б їй гарячий домашній обід і запевнення, що все у них чудово, а не силу-силенну питань: де що лежить, куди подіти, що купити і чим прати.

Звичайно ж, такі пари зустрічаються, і такі діти є, і я рада шалено, що вони існують, тому що вони і є те, що називається сім’єю, а те, що називають сім’єю інші – це співзалежність інфантильних чоловіків і гіпервідповідальних дружин, практично інцестний зв’язок, де один – дитина, а інша – мати.

Тільки подається це під соусом “добувач” і “господинька”, де “господиньці” життєво необхідно бути прислугою “добувача”, тому що інакше “піде до іншої”.