Ми звикли думати, що у війні вбивають уламки, кулі й вибухи. Але в Маріуполі під час російської окупації 2022 року смерть мала безліч облич. Вона підкрадалася тихо – разом із голодом, відсутністю ліків, байдужістю світу. Вона була поруч, у сусідньому під’їзді, на вулиці, де хтось просто зник у темряві, зник назавжди.
Цей текст – не просто історія. Це свідчення. Про тих, хто не пережив блокаду. І про тих, хто помер, навіть залишившись живим.
Читайте текст Надії Сухорукової, який авторка опублікувала у Фейсбуку. Бо пам’ятати – це теж боротьба.
“Поруч із нами вмирали люди. З різних причин”
На вулиці, поряд з нашою, у когось не було їжі. Зовсім. Не було довго. І взяти не було де. Людина померла від голоду. Це було так дивно. Усі гинули під бомбами та через уламки снарядів
Голод був, але шансів померти від нього один до ста. Бо довкола все літало, вибухало, падало, било, знищувало, перевертало небо та землю.
А голод був тихий і якийсь непомітний. Він підкрадався в м’яких капцях і дивився з кута очима з темними колами. Тихо зітхав. Він приходив до зовсім самотніх і майже не ходячих.
Ще вмирали без ліків
Без інсуліну, без серцевих пігулок, без антибіотиків.
Пам’ятаю, коли на початку блокади ще був зв’язок, Наташа Дєдова, редактор місцевого телеканалу та моя подруга, шукала для маленької дівчинки ліки.
Усі аптеки були закриті, а це було питання життя та смерті. Треба було доїхати до когось під обстрілами, взяти ключі від аптеки, дістати ампули, повернутись назад.
Повернутись обов’язково. Інакше все безглуздо. Це було схоже на квест. Тільки у кошмарній реальності.
Мама дівчинки пройшла через усі випробування та ліки взяла. Я не знаю, що з ними було далі. З мамою та донькою. Життя – це не книга. Кінець деяких епізодів залишається відкритим.
А ще були поранення і люди спливали кров’ю
Ніхто з нас не хотів бути пораненим.
Лежиш тягарем у холодному підвалі чи крижаній кімнаті. З тебе по краплині йде життя. І тобі нічого не хочеться. Тільки щоб пішов біль. Нехай навіть разом із тобою. А потім ти вмираєш.
Близьким шкода, але вони начебто знаходяться всередині капсули. Справжні почуття у них будуть згодом. Там, у блокаді, лише заморожена субстанція. Організм хоче вижити. Він бореться, навіть, без нашої участі. Запечатує мозок у кокон непритомності.
Деякі з кокона так і не вийшли. Живуть зачиненими. Як у чужому сні. Начебто це не їхнє життя.
А ще були ті, хто помер ментально, хто продав душу. Це страшна смерть. Коли все одно, що буде далі, і ти переходиш на бік ворога. Ти його пробачив і повірив. Тільки тому, що він більше не бомбить.
Ти вдячний за те, що він залишив тебе живим. І готовий бути поряд і захоплюватись. Цілувати ворогові дупу.
Він убив твоє місто. Убив близьких та незнайомих. А ти все одно з ним. З рашистським убивцею та маніяком. Страх проковтнув усі інші почуття.
І тоді тебе більше нема.
Цього разу ти помер назавжди.
Авторка – Nadia Sukhorukova
Фото Олени Сугак.
Маріуполь, 2022 рік.
Радимо також прочитати: “У мене померли дві собаки, бабуся Галя і улюблене місто Маріуполь…”
Маріуполь 2022: спогади очевидців
Прочитавши цей допис у соцмережах, очевидці подій у Маріуполі 2022 року поділилися своїми історіями:
Svetlana Machakra: “Я зараз своїм знайомим, сусідам кажу, що насправді ми, на жаль, ніколи не зможемо узнать скільки людей загинуло в Маріуполі, тому що дуже багато було вбито, смертельно поранено, завалено, але дуже багато померло без медичної допомоги! Скільки літніх людей тихо собі помирали у ліжках від інфарктів, інсультів, від цукрового діабету, скільки просто сходили з глузду. Навіть страшно подумати яка це страшна цифра!”
Ольга Мартовская: “Так, голод був тихий і непомітний… Їсти взагалі не хотілось… Але останній тиждень в Маріуполі в нас залишилось лише 4 варені картоплі. Для моєї дитини. Я не їла взагалі нічого. Дякую Богу, що ми не хворіли… Мабуть, людський організм – це дуже кремезна річ)))”
Shvedkina Oksana: “Ми пораненого осколками сусіда рятували всім під’їздом… Перекись зливали в медичну каністру…а Антибіотики я віддала свої, останні 5 флаконов… Він вижив… А вони поїхали до раші, там звинуватили ЗСУ, а потім його дружина написала мені, щоб я сиділа рівно на дупі….бо вона знає хто я і знає куди донести…”
Любовь Товкач: “Я залишилася на місяць без гормонів, в перші дні коли були великі черги до аптек – я не вистояла там, бо за бензином півдня стояли, думаю, трошки спаде ажіотаж – куплю. Місяць кошмару та без ліків виявився дуже важким… Коли приїхали в Запоріжжя перше, що я купила – шість упаковок ліків на півроку, бо боялася знову залишитися без ліків…”
Елена Бояренко: “Я весь час згадую людей, яких не знала раніше, і зустріла у ті страшні дні. Двох хлопчиків, яких побачила у вікно – вони йшли з плакатом “Идём к маме”. Тоді я вперше заплакала”.
Двох сміливих дівчат, які бігали по воду, і варили їжу на багатті. Ми зустрілися з ними увечері 13 березня, коли згорів наш будинок, у під’їзді сусіднього будинку. Їхня бабуся не хотіла спускатися в підвал, усю ніч сиділа на сходах, а вранці пішла «додому», десь до АС2. Дівчата пішли шукати її.
Молода жінка, яка розмістила оголошення «куплю сальбутамол» в маріупольському чаті, поки ще був інтернет. Я відповіла, що віддам свій, і її чоловік привіз мені за цей балончик вентоліна упаковку булочок – з останніх, які тоді ще продавали. Я намагалася йому розповісти, як потрібно спробувати в підвалі не перевищувати дозу – і розуміла, що це нереально.
І мене мучить питання: чи ці люди живі? Де вони? І мені дуже хочеться думати, що так, вони живі. І не розповідають казок про те, хто на когось напав.
Инна Инна: “В нашому Приморському районі люди ловили диких голубів, готували, їли. Там самі кості, воно дуже воняло. Але на це ніхто не заважав”.
Маруся Светлая: “Как же хотелось …. хлеба 
и когда выбрались в конце апреля 22-го года, то запах и вкус свежего хлеба запомнился на всю жизнь (даже сейчас пишу и плачу) и по сей день к хлебу особое отношение”.
и когда выбрались в конце апреля 22-го года, то запах и вкус свежего хлеба запомнился на всю жизнь (даже сейчас пишу и плачу) и по сей день к хлебу особое отношение”.Elena Ganzina: “Коли ми приїхали до Бердянська, там треба було дуже рано йти до ларька і займати чергу, на кожний номер – людина. Купили такі гарячі батони, вони пахли (зараз пишу, а в носі запах, це буде в пам’яті до останньої хвилини життя) і я плакала тримаючи в руках. Прийшли в ДК в підвал, там ще люди приїхали і був хлопчик Герман, дала йому батон, почав нюхати і каже “Мама, а його можна їсти”… Дитина, яка буде завжди в пам’яті…
Радимо також прочитати: «Я просила Бога померти швидко», – історія Марії з Маріуполя
