Повномасштабна війна з Росією калічить не лише фізично, а й психічно. Втрати товаришів, поранення, бомбардування та обстріли, які переживають військовослужбовці, можуть призвести до розвитку у них постравматичного стресового розладу (ПТСР).
Психологи кажуть, що зазвичай не 100% військових, які повертаються з фронту, мають виражену посттравму, а лише до 30%. І великою мірою від того, як найближчі люди зустрінуть і як буде відбуватися взаємодія з ними, залежатиме, чи буде розвиватися ПТСР. Але не завжди рідні знають, як поводитися в таких випадках, до кого звертатись за допомогою. І самі дружини воїнів теж травмовані війною по-своєму.
Журналістка Району.Життя вивчила досвід, який є у цьому напрямку в Україні після АТО, поспілкувалася з українськими та закордонними психологами. Всі вони переконані, що і під час війни потрібно працювати не лише з тими, хто отримав психологічну травму на фронті, але і з їхніми дружинами, сім’ями, суспільством і країною в цілому.
ПТСР: міфи і факти про посттравматичний розлад
КУДИ ЗВЕРНУТИСЯ ДО СПЕЦІАЛІСТІВ У ЛУЦЬКУ
У 2019 році в Луцькій громаді відкрили новий сучасний центр реабілітації учасників бойових дій, в якому надають широкий спектр лікувальних послуг з фізичного відновлення. А також тут працює відділення медико-психологічної реабілітації.
Як розповідає психологиня центру Любава Казмірчук, посттравма може розвиватися далеко не відразу, а навіть через роки, і не в усіх. Це залежить від багатьох речей – від розуміння себе, підтримки сім’ї, навколишнього середовища, наявності духовних цінностей.
Вона працює і з військовими, і з їхніми дружинами. І якраз запорукою вдалої терапії вважає залучення до консультування обох.
Часто жінки самі звертаються і кажуть, що чоловікові потрібна допомога. Про центр дізнаються із соцмереж, достатньо добре про нього знає ветеранське середовище Луцька та Волині.
«У першу чергу ми цікавимося у військового, якщо у нього є сім’я – наскільки вона його розуміє і підтримує. І якщо він каже, що не вистачає взаєморозуміння, то намагаюся залучити дружину. І проводжу тоді індивідуальне консультування для неї. Починаю з психоедукації – пояснюю, як війна впливає на людину і що таке ПТСР. Мені подобається використовувати метафору: його поведінка є такою, бо мозок ще не «перетравив» ту інформацію, яка в нього потрапила і несла загрозу життю. І людина фізично повернулася з війни, але морально – ні, ще подумки зі своїми побратимами», – розповідає психологиня.
У близької людини ПТСР: що робити, а що – не варто
«Часто, коли чоловіки повертаються або у відпустку, або поранені, дружини лякаються від того, що вони бачать перед собою іншу людину. Навіть, якщо у шлюбі вже двадцять років.
Максимально намагатися бути поруч і приймати його з усією симптоматикою. Але розуміти, що людина – це людина, а наслідки війни в людині – окремо. Проблема в чоловіка, але чоловік – не проблема. Це те ж саме, якби ми зламали руку, але від того ми не є поганими, це просто зламана рука, яку потрібно лікувати. Не потрібно боятися звертатися до спеціалістів», – дає поради вона.
Точно не ставити питання: «Що ти пережив?», «Чи там вбивали?». Не напосідати, якщо він не хоче розповідати про те, що пережив. Але проявляти терпіння, вислуховувати, коли ділиться цим, бо для нього це важливо.
Однозначно при ПТСР є порушення сну, і часто дружина запитує: «Чого ти не спиш?». Його може дратувати це питання, підіймається злість, виникає непорозуміння.
Взагалі відпускати чоловіка на війну – дуже нелегко, і буває непросто прийняти його вибір. Але дуже важливо підтримувати той вибір, не докоряти.
Якщо на фронті функції і задачі чоловіка чітко розписані, то дружина знаходиться в повній невизначеності. Вона не знає, що в цю хвилину з її чоловіком, не знає, що буде завтра. Це постійно додає їй тривоги. До того ж вона бере на себе побутові речі, піклування про дітей, якісь процеси, до яких раніше не мала стосунку.
Але, каже психологиня, якщо стосунки в сім’ї до війни були добрими – то вони мають великий шанс укріпитися, якщо ж було щось не так – то війна це ще більше загострює:
«Є жінки, яким треба все детально розповідати, пояснювати, а є такі, які наскільки добре знають свою половинку, що роблять все правильно інтуїтивно – вибудовують по-новому контакт, прийняття. А коли чекають – є надійним тилом свого чоловіка, і він про це знає. Військові завжди про це говорять – що тим, кого вдома чекають, набагато легше».
Але однозначно, що партнери стикаються з випробуваннями. І з 2014 р. багато сімей учасників АТО розлучилися.
Одна з причин – залежності. Людина може вдаватися до цього, щоб справитися зі своїми емоціями, безсонням, тривогою, болючими спогадами.
«Ми кажемо, що ця деструктивна стратегія – не працює. Вона діє лише деякий час, а потім додає проблем. Але меседж до дружин – не тиснути і не виносити за це мозок, бо вони навпаки закриваються, а звертатися до спеціалістів. І показувати, що “я поруч”, “ми справимося з тобою”, запитати: “Як ти ставишся до того, щоб до когось звернутися за допомогою”?», – пояснює Любава Казмірчук.
Ті, хто проходив терапію раніше, відчувають від неї ефект і зараз.
«Я тішуся тим хлопцям, які раніше були на консультування, і як вони почувають себе зараз. Телефонують, коли повертаються у відпустку, або навіть із передової. Мені це про контакт і я відчуваю, що їх менше хитає, бо вони знають, що можуть прийти за допомогою», – каже вона.
Все ж, наголошує, зараз у суспільстві про ПТСР говорять набагато більше, ніж після 2014 року, але з цією проблемою треба працювати не лише психологам, а й усьому суспільству загалом.
РОБОТА З ПСИХОЛОГАМИ ВРЯТУВАЛА ШЛЮБ
Світлана – дружина військовослужбовця, який повернувся із зони АТО у 2017 р.
Чоловік отримав травми, третю групу інвалідності. Також мав певні психологічні розлади, тривожно-депресивний синдром.
«За той час, який він був в АТО, ми розучилися жити разом. Ми обоє пережили серйозні стреси і було реально дуже важко бути поруч знову. Кожен мав свої травми, але ми не розуміли їх. Я абсолютно не розуміла, які процеси в мозку відбуваються в чоловіка, а він – що на душі в мене», – пригадує жінка.
Випадково у соцмережах вона дізналася про Марійський духовний центр «Зарваниця», що на Тернопільщині, куди запрошували сім’ї військових на реабілітацію.
Організатори створили такі умови, що було комфортно всій родині – у чоловіків були окремі заняття, у жінок – окремо, дітей доглядали аніматори.
«На заняттях нам пояснили, як працює агресія в бойових умовах, як у мирному житті, як це сприймати, як із цим працювати. Пояснили, що відбувається з нами – чому ми щось не сприймаємо у чоловікові або навпаки – сприймаємо загострено», – розповідає Світлана.
Вона стверджує, що ця програма у Марійському центрі врятувала їхню сім’ю:
«Дуже допомогли групові заняття з психологинею. Досвід інших жінок мене вразив і в дечому допоміг подивитися на свою ситуацію по-іншому, розібратися в ній. Нам обом відкрилися якісь нові шляхи до порозуміння».
Лучанка каже, що якщо для військових на той час (та і зараз) були якісь реабілітаційні програми, то дружинами ніхто не займався, на їх проблеми особливо не звертали тоді увагу. Хоча вони теж пережили велику травму – стрес, розлуку, втому. Й інколи їм потрібна психологічна допомога ще більше, ніж чоловікам.
Тому радить тим дружинам, які дочекалися своїх коханих, не боятися почати роботу над психологічною реабілітацією. Якщо пара має намір зберегти свою сім’ю – необхідно бути готовим визнати певні моменти взаємонерозуміння, прийняти зовнішню допомогу. Не боятися розмов із психологами чи навіть психіатрами.
А ще – мріє, щоб досвід Марійського центру масштабувався:
«Я вважаю, що Україні потрібно ще більше подібних ініціатив, які дозволяють сім’ям порозумітися. Потрібно не чекати Перемоги і масового повернення військових, із жінками уже пора працювати. Готувати інфраструктуру, громадянське суспільство до того, що будемо мати багато таких сімей, яким необхідна буде допомога. Ми можемо бути свідками великої хвилі насильства в сім’ях, тому потрібно готуватися вже. І мої поради можливо не стільки жінкам, як усьому суспільству і тим, хто може на це вплинути – місцевому самоврядуванню, громадському сектору, волонтерському середовищу, медіа. Щоб якомога скоріше порушувати ці питання та організовувати подібні речі».
ЯК ДУХОВНІСТЬ ЛІКУЄ ДУШЕВНІ ТРАВМИ ВІЙНИ
Відпочинкова реабілітація для військовослужбовців – учасників АТО й ООС та їхніх дружин розпочалася у Марійському центрі з благословення архиєпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського Василія (Семенюка) у 2016 році. А одним з організаторів проєкту є отець Микола Квич – координатор у напрямку військового капеланства Тернопільсько-Зборівської архиєпархії
У 2014 р. він вперше побував у зоні бойових дій як капелан. В одній з поїздок, у потязі, познайомився із психологинею з Тернополя, яка запропонувала пройти навчання з реабілітації, де і дізнався, що собою являє посттравматика і внутрішній світ військовослужбовців після бойових дій.
Тож коли Єпархія розпочала проєкт із відновлення військових, в отця Миколи був такий досвід і він очолив цей процес.
Місце обрали не випадково – Зарваниця відома чудотворною іконою. Тут дуже гарно, тихо і спокійно, ніби сама природа допомагає.
Спільна сімейна реабілітація у мальовничому куточку Тернопільщини тривала тиждень. Родини приїжджали з усієї України, близько 50 людей кожного заїзду.
У чоловіків та дружин відбувалося дві терапевтичні зустрічі на день – до обіду кілька годин і після обіду. А решта часу – для спілкування з родиною, дітьми. Разом грали футбол, волейбол, рибалили, ходили в ліс. Перед від’їздом усі разом готували спільну вечерю.
Отець Микола пригадує, що одного з перших разів приїхали дві подружні пари, де дружини були медиками. Коли розпочалися заняття, вони не приходили на них. Виявилося, що ці подружжя вже не вперше на таких заходах, бо «це дає можливість трошки відпочити».
«У нас відпочинкова реабілітація, але є певні правила, які треба дотримуватися. Я їх запитав, чи вони розуміють, що через деякий час знову будуть шукати, куди поїхати, бо відпочинок відновлює, але не дає прогресу внутрішньо, не проводиться праця з собою. Я їм запропонував попрацювати разом, якщо ж ні – то буду змушений попросити поїхати, бо на заняттях мають бути всі», – розповідає капелан.
Вони залишилися і на завершальній зустрічі саме ці пари, зі сльозами на очах, найперше підійшли подякувати. Важливим є те, що коли вони поїхали додому, вже чітко розуміли, з чим мають у майбутньому працювати і як це робити.
Один із військових розповідав, що якось на заправці в когось вистрелило колесо. Він стояв біля свого авто, впав на землю і заліз під нього. Всі люди дивилися з подивом, але він знав, що це спрацювала захисна реакція, яку неодноразово проживав, перебуваючи в зоні бойових дій. Тіло має пам’ять, і таким чином дає можливість захистити себе. Інша людина, яка б не знала цих моментів, могла подумати, що з нею щось не в порядку чи що у неї їде дах. І так в багатьох речах.
І так само дружина мусить розуміти, що відбувається з чоловіком.
Всі випадки ПТСР – доволі індивідуальні. Хтось може нормально дивитися на свою форму, слідкувати, щоб вона була чистенька. А для когось такі речі треба заховати, щоб це не нагадувало йому, що він пережив.
Якщо ж військовий зараз є фронті, він спокійний тоді, коли у нього надійний тил. Коли він розуміє, що вдома усе гаразд – тоді робить фахово свою роботу.
«Тому найперше жінка має виконувати свою роботу, не дзвонити кожного дня і плакатись, що вона без нього не може чи їй його бракує. Я розумію, що їй важко, але час війни не може бути легким ні там, ні тут. Ні для кого він не є легкий. Чоловік, власне, для того туди й пішов, щоб вдома у нього все було гаразд», – каже отець Микола.
Якщо ситуація в стосунках є критичною, ніколи не дзвонити і не з’ясовувати через телефон, або ще гірше – повідомляти про закінчення стосунків. Дочекатися, поки він приїде і тоді розв’язувати проблему, дивлячись один одному в очі. Бо це може призвести до суїцидальних наслідків.
На думку отця Миколи, інколи найголовніший бій відбувається не на фронті, а в житті, всередині себе. Перемогти самого себе – це найскладніше. Але реально.
На реабілітацію в Зарваницю приїжджали люди різних конфесій або зовсім не віруючі. Під час роботи у групах не торкалися теми релігії, поки такого запиту не було від самих військових. Микола Квич вважає це дуже інтимним моментом, але називає віру одною з опор, яка допомагає пережити події, які травмували.
Крайній заїзд закінчився якраз 20 лютого 2022 року…
З початком повномасштабного вторгнення центр почав приймати переселенців, які проживають тут і нині. Тому наразі реабілітацію військовослужбовців та їх родин призупинено.
Але, за словами отця Миколи, цю діяльність не лише планують відновити в майбутньому, а просто змушені будуть це зробити, бо в нашому суспільстві буде дуже велика потреба. На території центру якраз будується ще одне готельне приміщення, в майбутньому його можна буде використовувати, щоб збільшити кількість тих, кому надавати допомогу.
«Тільки щоб це продовжувати, має бути можливість, фінансова в першу чергу, бо все робили за кошти благодійників. А потреба вже є і буде ще більша. За всі ці роки була не одна така сім’я, яка планували розійтися, але коли побували у нас, ситуація змінилася. Для цього ми і працюємо – щоб люди змінювали себе на краще і трошки по-інакшому любили життя», – переконаний тернополянин.
ПРАВИЛА ВІЙНИ
Cистемно-сімейна психологиня з Тернополя Марія Ніженко була три роки психологом під час реабілітації сімей військових у Зарваниці. Вона працювала саме з дружинами.
Найперше розповідала про те, що їх чоловіки приходять вже іншими людьми, і дружини теж змінюються – вони вчаться жити та діяти за двох. І вже дві різні особи мають заново познайомитися, наново один одного пізнати, взаємодіяти і проявляти любов.
В однієї з пар, наприклад, була традиція – вони сідали кожну п’ятницю і обговорювали, що кому не сподобалося за тиждень, що кому хто не додав.
Також вона пояснила негласні правила війни, завдяки яким воїн має більші шанси вижити:
- «Ніяких емоцій, тільки агресія». Деякі жінки ображаються, що чоловіки, які повернулися з фронту, не дуже емоційні, не обіймають їх. Але це нормально, бо щоб вижити на війні, він довгий час жив за правилом, якщо він буде емпатійний – не виживе на війні. Агресія допомагає вижити.
- «Постійно відстежуй, що відбувається навколо». Чоловік може ходити по периметру будь-яких приміщень, під стінкою. Це також нормально. Бо щоб вижити, військовим треба дивитися і по боках, і під ноги.
- «Довіряй тільки перевіреним людям». Дружина сюди не входить. На війні вони вже перевірили, хто може прикрити, хто є надійним, тому вони є ближчими зі своїми побратимами. Не потрібно ревнувати до них.
- «Світ ділиться на чорне і біле». Це також допомагає вижити, бо якщо по середині є ще щось сіре – то дуже важко приймати рішення. І справедливість не передбачає компромісів – є «ми» і «вони», «хароших рускіх не існує». Тому у них є певні справжні установки, а все інше – не важливе.
- «Плануй заздалегідь». Має бути план «А», якщо він провалиться – план «Б». Як це може проявлятися в сім’ї – він буде планувати і контролювати все, до будь-яких дрібниць.
Буває, що хлопці приїжджають і сплять просто на землі. Тому що звикли жити в окопах і їм незвично, дискомфортно лежати на ліжку. Інколи буде прокидатися серед ночі і шукати автомат. Можуть побити посуд. Тому треба позабирати всілякі небезпечні предмети, хоче спати на землі – нехай спить.
Це природна реакція організму на ті ненормальні обставини, які йому довелося пережити. І якщо дружина розуміє це і дає йому час на адаптацію – вже зовсім інше ставлення. Він не буде відмежовуватися від неї, бо кожному з нас важливо, щоб нас розуміли. А військові це одразу помічають, бо вони, як діти, одразу відчувають, коли хтось говорить неправду.
Є таке, що десь в гостях почують про успіхи інших, а вони потратили той час на війну, ризикували своїм життям, втратили здоров’я. І можуть замкнутися в собі. А дружина не розуміє, чому він не хоче нікуди ходити. Тому що він себе некомфортно почуває в таких умовах, хоч може нічого і не сказати.
ДОЗВОЛИТИ СОБІ ЖИТИ
Жінкам, які чекають, – не позаздриш, каже Марія Ніженко. Бо очікувати і бути в невідомості – дуже нелегко.
«Такі жінки постійно читають новини, це дуже їх виснажує. Але я вже не раз помічала, що між рідними, чоловіком та дружиною, є зв’язок, і якщо ти хвилюєшся – то йому це теж передається, і він може не переживати так за себе, як за неї. Тому бійці найчастіше кажуть: «В нас все добре». Навіть, коли поранені в лікарні, перш за все переживають за своїх рідних. Тому віра на підсвідомому рівні допомагає чоловіку», – впевнена психологиня.
Вона пригадує неймовірну історію.
Один військовий розповідав, що отримав сильне поранення і вже подзвонив до дружини, щоб попрощатися з нею. А вона сказала: «Ні, я вірю, ти будеш жити! Борися!». І він з останніх сил проповз дуже велику відстань і врятувався. І така історія не одна.
Щоб заспокоїтися, вона радить жінкам використовувати різні техніки саморегуляції – такі ж самі, як і для військових. Наприклад, техніки дихання, техніки заземлення, щоб контролювати свій стан. Дихання змінює газообмін у корі головного мозку і впливає на наш психоемоційний стан. Але треба бути обережним – бо від швидкого насичення киснем може закрутитися голова.
Справитися з тривогою жінкам дуже допомагає творчість. Важливо знайти якусь віддушину, щось робити руками.
Тому кожного вечора у Марійському центрі проводили майстер-класи – з малювання, виготовлення прикрас, мандалоплетіння. Тут у кожної буде щось своє – хтось любить вишивати, а когось це дратує.
Важливо, щоб жінка не замикалася в собі, а як обов’язкове правило – раз на тиждень-два – зустрічалася з людьми, які її розуміють. Можливо з іншими дружинами, чоловіки яких теж пішли захищати Україну. Просто вийти на каву, поговорити. Контакт з соціумом, ця група підтримки – дуже необхідна.
Добре мати антистрес-іграшки, ходити на масаж або навіть самій собі робити масаж ніг.
У дівчат, жінок є інколи таке переконання – я не маю права радіти, коли він там воює.
Але військові, за словами Марії, навіть замість дитячих малюнків з літаками, танками хочуть щось життєрадісне – природу, якісь хороші емоції. Вони кажуть: «Я там воював, щоб прийти і тут була війна? Ми тому і воюємо, щоб ви були щасливі!».
«Дуже було приємно, коли ми завершували реабілітацію – жінки були зовсім-зовсім інші. Я одразу бачила плоди своєї праці. Вони говорили: «Тепер я про це менше хвилююся або по-іншому почала ставитися до якихось речей», «Стала спокійніша і до чоловіка по-іншому почала відноситися». Стосунки ставали глибшими», – каже Марія Ніженко.
ВІРА ДОПОМАГАЄ ПРИЙНЯТИ НАВІТЬ СМЕРТЬ
Дуже допомагає, якщо людина віруюча. Військові, наприклад, навіть, якщо не вірять в Бога, носять вервечку, це для них як оберіг.
Деякі віряни, каже Марія Ніженко, навпаки після смерті близької людини не можуть молитися, ходити в церкву, бо не розуміють, чому Бог забрав, якщо вони постійно молилися?
Але для когось віра в Бога допомагає навіть смерть сприймати по-іншому.
Сестра одного військового, який загинув, розповідала, що він хотів йти на війну, бо бачив там свою користь. Відчував себе тут нещасливим, а там – горіли очі.
Сестра з мамою – дуже духовні, молилися за його навернення, щоб він мав ближчі стосунки з Богом.
«Востаннє, коли він приїжджав додому, то захотів з ними молитися. І для них це була важлива подія. Коли хлопець загинув, то вони собі поясняли, що їх син і брат – не є повністю їхній. Це був дар Божий. Він дає і Він забирає. А ти можеш робити тільки те, що від тебе залежить – допомагати, організовувати допомогу, збирати якісь речі для батальйону, а все далі віддати Богові.
Таким віруючим набагато легше прийняти смерть. І ця сестра з мамою, хоч вони його дуже любили, але відчували легкість на душі», – пригадує Марія Ніженко.
ДОСВІД ІНШИХ КРАЇН
Одні з найкращих у світі напрацювань щодо роботи з наслідками пережитих травматичних подій має Ізраїль.
Потужною організацією, яка спеціалізується на травмах, пов’язаних із війною та тероризмом, є центр травми та стійкості NATAL. Психологи NATAL супроводжують ветеранів протягом п’яти років після звернення, допомагаючи їм інтегруватись у соціум. Організація не є державною і вже більше двадцяти років веде роботу не тільки з людьми, які пережили травматичні події, а й з їхніми родичами, громадами та суспільством загалом.
Влітку минулого року в NATAL пройшли навчання перші 27 українських фахівців з психічного здоров’я, які працюють у закладах та структурних підрозділах низки міністерств України.
Проте, як каже психотерапевтка Женя Пукшанська, яка працює в NATAL, досвід Ізраїлю зовсім не релевантний до українського.
«Мої діти були на війні, ми всі тут воюєм. Але це не такі війни і не такі втрати, як зараз українські. У нас мало постраждалих на війні, слава Богу. В Ізраїлі велика війна була 20 років тому, а такого рівня, як зараз в Україні, – взагалі ще, мабуть, у 1948 році під час війни за незалежність. Тому, я думаю, що ваш досвід унікальний у світовій практиці для професійних спільнот, які вивчають кризову терапію», – переконана вона.
В Ізраїлі також діє програма MAGEN, де навчають солдат засвоювати навички емоційної підтримки – щоб підтримувати один одного у важкі моменти й запобігти розвитку ПТСР.
На державному рівні військових та їх рідних підтримує Міністерство внутрішньої безпеки, яке фінансує безплатну і доступну терапію для них.
«Наприклад, у мене через Міністерство безпеки була жінка, в якої брат військовий втопився, коли був у відпустці. Але вона теж мала право на терапію», – пригадує фахівчиня.
Женя Пукшанська, яка переїхала в Ізраїль з Києва, вже 30 років працює у сфері психології. 25 лютого, наступного дня після повномасштабного вторгнення, вона започаткувала проєкт психологічної допомоги жителям України «IRIS».
За цей час ментальну допомогу отримали близько 5000 українців. В основному психологи-волонтери працюють із цивільними, дуже багато з біженцями. Близько 80% звернень – це жінки, серед яких є і дружини військовослужбовців.
Заповнити анкету для екстреної психологічної допомоги можна за посиланням.
Також для кращого розуміння посттравматичних процесів психотерерапевтка радить прочитати книги Джудіт Герман «Травма і зцілення» та Бессела ван дер Колка «Тіло пам’ятає все».
