Жодних сумнівів: чотири тижні. Отже, залишилося чекати ще вісім місяців. А потім з’явиться на світ він чи вона. Я, звісно, заявив, що народиться хлопець. А кохана зморщила носик: тільки дівчинка… Але коли вона з’явилася на світ, я не знав, радити чи плакати…
Усе вийшло, як на замовлення. Облаштували житло, влаштувалися на роботу, відпочили на морі. Усе встигли! Ми молоді, здорові, закохані. Кому народжувати, як не нам?
Коли дізнався, збожеволів від щастя! Я зрозумів, що ніколи досі так не кохав, як зараз.
– А ти знаєш, що у неї зараз є хвостик? – дружина підвела очі від розумної книги про немовлят. – І буде ще цілий місяць!
– Значить, у нас там рибка? – я поклав руку на її живіт. Якщо там, всередині, живе дівчинка, нехай вона буде білявкою, як мама, – і поряд зі мною будуть дві досконалі жінки!
* * *
Вранці я прокидався раніше і дивився на кохану. Це був чудовий час. Її не мучив ні токсикоз, ні безсоння. Кохана ніби прислухалася до подій всередині:
– А ти знаєш, що на цьому терміні вона важить уже 400 грамів, у неї є навіть нігтики на пальчиках?!
Там, під серцем, у неї росла золота дитина. Знаєте, яке відчуття гордості охоплює, коли усвідомлюєш, що ти причетний до цього?
Фрукти, телятина, кефір, свіже повітря – от усі настанови, які ми отримували від лікарки. Вагітність минала класично, як вона казала, тому лише зрідка рекомендувала приймати вітаміни.
Травневого ранку, коли на вулиці світило яскраве сонце, малюк попросився на світ. І тільки ввечері у мобільному пролунав рідний утомлений голос: «Три шістсот, 52 сантиметри. Дівчинка…»
* * *
Приходили батьки – приносили шампанське і торт, теща з тестем – з коньяком і тортом, колеги – з квітами і тортом. Я втомився відповідати, на кого схожа дівчинка. Лікарі раз у раз запитували: «А в кого у нас такі очі, як мигдалинки?» І я щасливо усміхався…
Цілих три дні у мене була дитина. Три дні я носився в лікарню з пакетами. Стояв під вікнами пологового і ніс щасливу ахінею: що каже лікар, коли додому, чи вміє вона усміхатися.
Удома сто разів поправляв ковдрочку у ліжечку, збивав подушечку, перекладав з місця на місце першого доньчиного плюшевого ведмедика…
А потім зателефонувала перелякана дружина і, давлячись сльозами, попросила прийти. Лікар призначила зустріч.
* * *
– Цей синдром найпоширеніший серед хромосомних аномалій, – казала безбарвна лікарка. – Методів корекції ні в Україні, ні за кордоном поки немає. Виправляти генетичні дефекти нікому не вдавалося…
Спочатку я не розумів, який стосунок синдром має до нас. Не вірив. Повторював, що дитина здорова. У відповідь лікарка казала, що є всі ознаки захворювання. Потім довго курив на лавці біля лікарні. Зателефонував дружині, плакав у слухавку. Вона теж плакала і все повторювала: «Пробач, пробач мене…» За що, Господи?
Я знову пішов до лікарки: ну, не може бути, щоб у двох здорових людей народилася хвора дитина! Ми ж молоді, вагітність була без ускладнень, не буває так!.. Вона у відповідь видавала незрозумілі терміни, а потім раптом сказала:
– Ви маєте змиритися, що дівчинка буде особливою. Відставання в розвитку, хвороби, проблеми із серцем… Так, ці дітки милі, добродушні, сонячні. Але дитина з синдромом – це інший спосіб життя. Треба сила і терпіння. Такі дітки навчаються, проте чудес не чекайте. Будьте готові, що зусилля і надії не виправдаються… Зрештою, ви маєте право відмовитися від дитини, для таких малят є спецзаклади.
* * *
Удома з ліжечка на мене дивився плюшевий ведмідь. Я відкрив коньяк, зателефонував мамі і попросив приїхати. Уперше вона не була проти спиртного. Я напивався, вона не відбирала чарку.
– Синку, ну навіщо вам це? Ви молоді, ще народите… Головне, ти поки не кажи нікому. А там мало що у малечі виявлять… Аби ніхто не дізнався про відмову…
* * *
Уночі курив і читав в інтернеті про синдром. Усе, від наукових статей до мамських форумів. Матері одна одній казали радіти, що у них «сонячні дітки», які не вміють ображатися, ласкаві й добрі. Я кривився: самі-то вони вірять у це?..
Опівночі зателефонував тесть.
– Ти це… Забирати її з пологового думаєш? – чи то погрожував, чи то благав він.
– Не знаю.
– Ну, зрозуміло, – без реакції пробулькотів він.
Я і справді не знав. До цього був упевнений, що кохаю її до нестями. А тепер не розумів, як у коханому тілі виросло те, що ставить під сумнів усе наше життя. Дружина мовчала. Може, нам треба було підтримувати один одного, говорити правильні слова про те, що «все одно будемо любити». Але ми замкнулися у своєму горі, ніхто не звинувачував, але й не йшов назустріч.
* * *
Два дні я мовчав. Вийшов на роботу, хоча взяв відпустку з нагоди прийдешнього батьківства. «Коли забираєш своїх дівчат? Як назвали ляльку?» – дружелюбно лунало з усіх боків. Знизував плечима, «з’їжджав» з теми… Який сенс давати ім’я своєму горю?
Увечері безглуздо тинявся вулицями, забрів у парк, сів на лавку. Вечоріло, тут і там прогулювалися сімейні пари з дітьми. Щаслива суєта, недоступна мені… Сидів і спостерігав, без думок, без емоцій.
І раптом я побачив її. Рожевощока, світловолоса. Років зо три. Забирала ляльку у хлопчика: «Віддай, віддай!» Ображено надувала губи. Ще тиждень тому я б вирішив, що це звичайна дівчинка. Але помітив ознаки «сонячних».
– Іринко, доню, ну дай Валерикові пограти, він же не зламає ляльку!
Дівчинка обернулася на мамин голос і усміхнулася. Яка мила! Глянув на маму: молода, яскрава і, по-моєму, нітрохи не переживає через те, що її Іринка особлива. Доня підбігла до мами, обійняла її. Ну, і де, в чому вона «особлива»?..
Мабуть, я безглуздо усміхався, адже зловив насторожений погляд Іринчиної мами на собі і зніяковів:
– Заради Бога, вибачте, вона така кумедна у вас.
Жінка засяяла:
– Спасибі. Так, вона – наше щастя.
Подумаєш, «сонячна» дитина. Адже дитина ж, рідна!
***
…Моя матуся, звісно, все переплутала: величезний оберемок білих лілій вручили няньці, а моїй Каті три троянди. Потім засміялася, заметушилася, обняла Катю, обидві заплакали, нянечка розгублено кліпала очима. Тесть, що стояв осторонь, підозріло шмигнув носом.
Я підняв куточок конверта. Юлька спить, личко зосереджене, губки ображено складені бантиком. У неї вже мої прізвище, по батькові та група крові, вага при виписуванні 3620. Ну що, дивіться, вітайте, нарешті! Чоловік татом став!
