дитина

Непочуті діти виростають нещасливими дорослими

Ми намагаємося захистити дітей від дорослих проблем, адже вважаємо, що це найбільше травмує. Але дуже часто завдаємо шкоди своїм дітям, коли нічого особливого не відбувається - коли їх не чуємо.

Кожна сім’я і кожна родина має свою драму чи навіть трагедію. Маленька чи велика, явна чи таємна, замовчувана. Але вона є. Вона може тривати довго, передаватися з покоління в покоління. Наприклад, колись у роду чоловіки загинули на війні, а жінки стали “сильними”. Або що все майно відібрали. Он уже й онук купив квартиру, син збудував дім, а є відчуття, що “все заберуть” чи “цього все одно мало. Воно, можливо, зовсім неусвідомлене, просто легкий дискомфорт або тривога, які не дають заснути.

Позбутися хвилювань

Ми звикли уникати хвилювання. У думках, рішеннях, діях, розмовах. Колись цим рятувалися наші предки. Не було часу хвилюватися, не було часу використовувати свій чуттєвий досвід на благо. Треба було видати на гора щось раціональне, щоб заспокоїти і себе, і інших.

І видавали. А хвилювання – запихали всередину, як старий одяг у дальній кут шафи або відставляли геть, як непотрібний мотлох – у комору.

І, можливо, вже зараз ми маємо час, щоб “розпакувати” цей багаж хвилювань. Адже він не може бути викорінений, він із завзятою методичністю дається взнаки зсередини. Але механізмів нема. І навичок немає. Все, чому нас вчили, було зовсім протилежним: придушити хвилювання.

“Травматичне” виховання

У багатьох випадках психіку людини травмує зовсім не те, що ми на перший погляд думаємо. Наприклад, ми хочемо вберегти дитину від якихось дорослих конфліктів чи складних подій, коли хтось умирає. Ми вважаємо, що саме це травмує її найбільше.

Але часто неймовірної шкоди ми завдаємо дітям (або нам завдавали батьки) у звичайні дні, коли нічого особливого не відбувається і все ніби “спокійно”. Тоді, коли ми не можемо почути хвилювання дитини.

Саме в такі звичайні дні, коли ми просто глухі (і до себе, в тому числі) до тих, хто просить у нас такої уваги, ми завдаємо сильної травми. І якщо ми робимо це, то це означає тільки одне: з нами свого часу робили так само.

Найголовніше для людини – її цілісний образ власного Я

Те, як ми всередині себе відчуваємо, що про себе знаємо і думаємо, що собі дозволяємо, як до себе ставимося, і визначає “щасливість” або “нещасливість” буття. Навіть не так важливо, багато чи мало у нас грошей, живемо ми в сім’ї чи самостійно, яка у нас професія, чи багато друзів або зв’язків. Це не так важливо. Адже якщо образ Я не сформований або лише частково сформований – ми страждатимемо від цього щодня і щохвилини. І жодні зовнішні події не зможуть заліпити дірки в ньому, тобто дірки у нашій власній душі.

Що таке образ Я

Це вся “база даних”, яка відповідає на запитання “ким я є?”. Це мільйони смислів, понять, тверджень, закономірностей. Ціла бібліотека. Ми її накопичуємо у дитинстві та дорощуємо у дорослому віці.

За ідеєю, до повноліття образ Я повинен повністю сформуватися для того, щоб людина змогла психологічно жити автономно і не потребувати батька, який про неї піклуватиметься.

Але, як ви знаєте, таке відбувається дуже рідко. Травмовані батьки не можуть виростити якісно дитину, щоб вона стала зрілою та психологічно автономною.

Вони здатні дати їй тільки те, що мають самі: якщо їхній психологічний вік 5 років – то й дитині “вище не стрибнути”.

Наприклад, як може тато чи мама, які все життя звикли пригнічувати чи “відсувати” власну тривогу чи безсилля, підтримати дитину, яка хвилюється перед важливою контрольною? Та ніяк. Чи можуть вони сказати: “Так, сину, ти зараз хвилюєшся, бо не впевнений, чи зможеш успішно відповісти на всі запитання та отримати той бал, на який розраховуєш”? Не можуть. Вони просто не зможуть помітити, що їхній син це все переживає, бо й у собі цього не помічають. Що мама чи тато скажуть дитині? Звичайно: “Перестань нити, іди ще раз повтори алгебру!”. Або “А я тобі казала, що треба було вчасно робити всі домашні завдання! А тепер – отримуй!”.

І таких прикладів відповідей дорослих можна навести масу, і ви зі свого досвіду можете їх згадати, я впевнена, багато. І найцікавіше, що якщо ви згадаєте ще своє дитяче відчуття після таких слів батьків, то, швидше за все, це буде відчуття глибокої самотності, образи, провини та сорому.

дитина

Чому батьки так відповідають?

Вони ж не хочуть навмисне завдати болю дитині! Не хочуть, звісно. Просто їм зараз зовсім не до дитини! Адже вони зі своєю тривогою хочуть впоратися. Адже вони самі не вміють її виявити, не вміють витримувати, переживати, не вміють “розпакувати”.

І найзвичніший спосіб, щоб самим не хвилюватися – змусити дитину приховувати від них свої хвилювання, щоб вона не розбурхувала їхні власні малоперенесені та малоусвідомлювані почуття.

І так може бути в багатьох випадках, коли дитині доводиться стикатися з тим, що ніхто в цьому світі, навіть найближчі і авторитетні люди, не може допомогти впоратися з почуттями і пояснити, що ж з нею таке відбувається. Так формується “дірка” в образі Я. Бо там для мене тепер – “сліпа пляма”, куди я не маю доступу. Я її не можу і не зможу тепер пережити, ні усвідомити.

Саме з такими “дірками” в образі Я потім мають справу психотерапевти здебільшого в індивідуальній психотерапії, коли зустрічаються з докладною історією розвитку чоловіка чи жінки, які прийшли на консультацію. Згодом робота полягає в тому, щоб “доробити” в якомусь сенсі роботу батьків.

Чим можна “заліпити” дірки в образі Я

Дірки в образі Я психіка намагається “заліпити”, тому що так чи інакше прагне відновити свою цілісність. З дірками “на штанах”, навіть якщо ці штани у голові, жити складно. Це те, з чим працює гештальт-терапія.

Переїдання, алкоголізм, співзалежність

Злиття. “Дірка” в образі Я кровоточить, важливо якось стримати це страждання. У злитті зі стражданням ми шукаємо когось, хто зможе цей біль хоч трохи вгамувати. Зазвичай це об’єкт майбутньої залежності. Ми починаємо, наприклад, об’їдатися або курити, як тільки відчуваємо свою “сліпу пляму”. Або зливаємося в образі Я з іншою людиною, щоб при ній якось збалансувати свій емоційний стан.

У дитинстві це могло виявлятися так. Хлопчик підходить до мами і плаче: його штовхнули в садочку. Мама швиденько йому дає смачну цукерку чи багато смачних цукерок. Або щось купує у магазині. Вона так намагається впоратися зі своїми почуттями щодо сина та його ситуації.

В результаті людина не може впоратися зі складними хвилюваннями – вона їх заїдає, запиває, страждає шопоголізмом або застрягає у співзалежних стосунках. А може, і все одночасно.

Установки змушують терпіти

Інтроєкти. Це складне слово, яке означає “установки, стереотипи”. Наприклад, хлопчик підходить до мами та плаче: його штовхнули у садочку. Мама, наприклад, не чутлива до образи сина і не може відобразити її. Натомість вона видає йому інтроєкт: не плач, ти ж хлопчик! (тобто, хлопчикам плакати не можна). У дитини в душі такий ланцюжок: мама не може допомогти розібратися з почуттями – формується “дірка” в образі Я – дірку треба заліпити установкою “не плач”. Якщо такий виховний прийом мами повторюється регулярно, у дитини формується навичка (яка потім стане несвідомою), що якщо хочеться плакати, то сльози і, власне, почуття, які вони викликають, не можна переживати, показувати.

Потім людина все життя терпить образи і не дозволяє собі відчувати (а разом з тим і ухвалити правильне рішення, щоб перестати терпіти і спробувати щось інше).

Психосоматичні захворювання

Ретрофлексія. Це слово означає поворот на себе. Наприклад, хлопчик підходить до мами і плаче: його штовхнули у садочку. Мама, припустимо, взагалі не звертає увагу на його стан, ніби цих сліз і немає (або реагує так, як у випадку з інтроєктами). При багаторазовому повторенні такої реакції, хлопчик більше не плаче, а починає хворіти, наприклад, якщо його образили. Або скаржитися на щось, що йому болить. Тоді мама вмикається і починає його помічати, турбуватися, лікувати.

Така людина страждає на психосоматичні захворювання. Її тіло гостро реагує на пригнічені емоції. У неї болить голова, можливі навіть мігрені, коле у серці, затискає спину. Вона часто застуджується. Червоніє, блідне, завмирає, затримує подих тощо.

Переключається, але не забуває

Дефлексія. Перенаправлення енергії контакту в інше русло. Наприклад, хлопчик підходить до мами і плаче, бо його штовхнули у садочку. Мама: “Ой, дивися, який цікавий мультик показують! Твій улюблений! А ми з татом учора тобі купили літак”. У психіці хлопчика зміни. Він перестає плакати і йде дивитися мультик, цікавиться літаком та “забуває”, що його штовхнули. Але організм не забуває.

Така людина не може триматися в одній темі – як тільки їй стає дискомфортно, вона перескакує на якусь іншу історію, щоб не переживати біль і не “розпаковувати” проблему (цю навичку не сформовано).

Я описала лише деякі механізми, якими психіка намагається якось відновити свою цілісність, використовуючи механізми переривання контакту із проблемою. Опис досить спрощений для розуміння, ці механізми можуть переплітатися, працювати всі одразу і в одному місці, чи окремо – у різних.

Напевно, ви вже зрозуміли: щоб зупинити передачу травматичного досвіду з покоління в покоління, необхідно передусім розпізнати власні “сліпі плями”  або недобудовані частини ідентичності. І тоді не доведеться травмувати дітей, а їм – своїх дітей.

У цьому сенсі психотерапія – той спосіб, яким можна себе добудувати, бути почутим. І тоді картина образу Я стане гармонійнішою і ціліснішою.

Авторка – Олена Мітіна

Поділитись у:

Читайте також:

Ми у Facebook