Чому українцям іноді так складно перейти на українську мову? Одна з причин – мовний булінг, якого людина зазнала у дитинстві та юності, тобто висміювання, цькування та приниження за те, що розмовляєш українською. Хочемо вам розповісти одну з таких історій, чому психологічно складно перейти з російської на українську, з чого почати і як “прокачати” свою українську.

“Я Юля, і я – жертва мовного булінгу”

“Булінг-привіт! Мене звати Юля, і я – жертва булінгу, – якось так би розпочинався мій особистий клуб анонімних жертв гоніння. Так, я не жартую, у школі наді мною сміялись однокласники, адже я була українськомовна.

Це зараз вже всі знають таке новомодне слово булінг – цькування, яке буквально засуджують, з ним борються та намагаються контролювати. Розроблені лекції і майстер-класи й для педагогів, і для учнів на цю тему. Це крок у бік здорового суспільства. Так, булінг існує, і він виникає з різних причин і не тільки в школі. Хоч перші серйозні спалахи цькування однолітків можуть початися саме в підлітковому віці.

Початок 2000-х, школа у центрі Києва, я – нова людина у вже сформованому колективі зі своїми правилами, розмовляю українською. Нам всім близько 10 років. І за деякий час я розумію, що українською тут розмовляю лише я і директорка на лінійці. Мене це анітрохи не бентежить, я ж дитина.

Згодом до мене приліпилося прізвисько “селючка”. Мої намагання пояснити, що я – українка, – марні. Проте швидко опанувала російську, і вже за тиждень цілком могла говорити своєю нерідною і стосунки з однолітками відтоді поліпшилися.

Зараз, в еру соцмереж, я випадково серед спільних друзів знаходила своїх однокласників, а саме тих, хто активно знущався над моєю мовою. І яке ж було моє здивування бачити, як вони ставили на аву світлини зі Степаном Бандерою, тризубом, а дехто після Революції Гідності став вести свою сторінку українською.

Булінг – це така річ, яку важко забути, наслідки цькування психологи можуть лікувати роками. Насправді, я не тримаю зла на тих, хто в дитинстві вважав мене не “такою”, час іде, і ми всі змінюємося.

Отже, нарешті я закінчила школу та стала студенткою-першокурсницею Інституту української філології. Мені 17 і 7 останніх років я російськомовна. І тут розумію, що мова як м’яз: якщо його перестати тренувати – він просто здується. На той момент моя українська здулася повністю.

З чого почати, щоб перейти на українську?

З чого я починала, щоб на 100% перейти на українську?

Найперше, я заговорила українською до людей на вулиці, у маршрутці, крамниці, бібліотеці. Якщо мені треба запитати певну адресу в перехожого, я кілька разів про себе повторювала текст: “Добрий день, підкажіть, будь ласка, як пройти на Хрещатик?”.

І найважче в цій історії було не “з’їхати” з мови, коли мені відповіли російською і все ж завершити наше спілкування з перехожим улюбленим словом “дякую”, якою б він мені мовою не відповів. Починати спілкування з незнайомими можна хоч і японською, вони не знають тебе, якої ти національності, яка мова основна. Тому ці речі були найпростіші.

Найскладніші – це спілкуватись українською з тими людьми, які знають тебе як російськомовну. Це психологічні моменти. І переламати їх не просто. Мене тоді “врятувала” ситуація, що змінилося місце навчання – це була також велика зміна оточення. Отже, усі, хто знав мене російськомовну – вже не бачили мене щодня. З одногрупниками я розмовляла вже українською.

І тут важливий момент, задля переходу на рідну мову – треба змінювати оточення на прийнятніше. Це дуже допомагає у збагаченні словникового запасу, у виточенні розмовних слів. Адже мова – це не лише літературно грамотні конструкції – це й сленг, і говірка, і діалект. Збагатити цей багаж допоможе лише живе спілкування. Це як для вогню потрібен кисень, якщо його не буде – вогонь стухне. Якщо є гарний вітер – вогонь розійдеться.

Як “прокачати” українську?

Ще мені допомогло читання сучасної української літератури – Отар Довженко, Оксана Забужко, Ліна Костенко, Сергій Жадан, Люко Дашвар. Паралельно з читанням я шукала українськомовного неформального спілкування. Активно відвідувала все підряд, без розбору. Якщо подія виявлялася російськомовною – вставала й виходила.

З часом я обросла українськомовними друзями поза університетом, і це був додатковий мовний тренінг. Я активно додавала українськомовних друзів у соцмережах, і ми постійно переписувалися. Так я дізналась про мовні особливості в багатьох регіонах. Скажімо, на Тернопільщині кажуть “та’” замість “так”, на Львівщині взуття називають “мешти” та й слово “пательня” вперше я почула вже 19 років.

З часом почала думати українською, це не сталось моментально, на це пішли місяці. Зараз я на слух легко можу розрізнити чи українськомовна людина, чи просто перейшла на українську з ввічливості. Це роблю легко, чуючи лише перше речення розмови. Українська мова вимагає специфічну пластику язика, щоб вимовляти звуки м’якіше. Російськомовна людина не може говорити так дзвінко та м’яко. І це чути одразу.

Російською я не говорю взагалі більше 13 років, скласти якесь речення цією мовою докупи наразі мені складно. Адже мова – це справді м’яз, який потребує постійного тренування.

Досвід булінгу безцінний, він мені дав сильне почуття емпатії і толерантності до людей. Я нетерпима до будь-якого насилля чи насмішок, але водночас я мимоволі не люблю тих, кому російською зручніше.

Авторка – Юлія Капшученко