Милі “бубочки” та “ангелятка”, яких ми забираємого з пологового, дуже швидко виростають, і батькам доводиться відпускати їх у далеке плавання, хочеться їм цього чи ні. Ця розповідь про те, чого у майбутньому чекати мамам хлопчиків і чому так важливо бути до цього готовою. (Особливо чутливим не читати, в кожному слові впізнають себе).
Насамперед ти вибираєш в магазині милі комбінезончики і шапочки синього кольору. Народжуєш його, плекаєш, цілуєш крихітні пальчики і солодкі щічки.
Потім шиєш йому костюми зайчиків-котиків-піратів-ковбоїв, водиш в дитячий садок, витираєш сльози, мажеш йодом розбиті коліна і ночами не спиш біля його ліжечка, якщо малюк підхопив якусь заразу. Не забуваєш про улюблену казку на ніч, поцілунки на дорогу, «мамакупи» та інші принади материнства.
Не встигаєш озирнутися, а син уже сидить за партою в першому класі, твій день починається зі складання портфеля в школу, а закінчується дзвінком вчительки з благанням: «Зробіть щось зі своїм Сергієм, він же всіх лупить, він же нікому проходу не дає!». І ти таки робиш, виховуєш, показуєш, що потрібно бути порядним, сміливим, мужнім, розумним і не ображати інших.
Червонієш на батьківських зборах, в сотий раз пробачаєш раптово зниклий щоденник, радієш успіхам на спортивних змаганнях і покірно киваєш головою на сусідське: «Це твій син винен, та він же перший почав!»
Раптово помічаєш, як син росте не по днях, а по годинах, як швидко стають малими всі речі, які ти йому купуєш. І Він стає більшим і розповідає про свої справи все менше, все частіше зникає десь із хлопцями. Ти свято віриш, що перша його любов – це гра гормонів і що та розпусна і легковажна Іра з сусіднього двору зовсім не пара твоєму синові, а так, підліткова забава і не більше.
Час летить, і ось ти вже вибираєш не синенький комбінезончик, а справжній дорослий костюм на останній дзвінок і випускний, ковтаєш сльози на лінійці, коли вручають атестати, не спиш ночами під час вступної кампанії.
А потім у твій будинок непомітно починає ходити якась Олена, за нею Катя, після ще Настя, а далі ти вже навіть не намагаєшся і запам’ятати їхні імена. Але раптом помічаєш, що ось ця одногрупниця Аня взагалі вважає ТВІЙ будинок мало не своїм рідним і відкриває ТВІЙ холодильник, ніби вона давно вже стала членом ТВОЄЇ сім’ї. Нервуєш, дратуєшся, але, зціпивши зуби, терпиш всі витівки. А потім помічаєш, що на думку тієї самої Ані куплена тобою сорочка – «повний відстій», що ти нічого не тямиш у стосунках і житті, та й твоє куховарство теж так собі.
І ось в один прекрасний день твій син заявляє тобі, що більше жити з тобою не має наміру, що вони з’їжджаються з Анею і це все серйозно. Ось він уже їсть ЇЇ борщ, прислухається до ЇЇ думки, на вихідні ходить в гості до ЇЇ мами і носить сорочки, ретельно вибрані НЕЮ.
Дзвінка від сина дочекаєшся хіба що на велике свято, а візиту і то рідше. Ось вони вже вибирають меню на весілля, ділять сімейний бюджет і скелети в шафі. Далі все за розписаним сценарієм: весілля, внуки, турботи…
Одного разу ти заходиш в його кімнату, де залишилися тільки старі іграшки і пара фотографій, з яких тобі посміхається твій беззубий семирічний Сергійко і розумієш, що … більше ніколи не будеш для нього на першому місці. Ти поступово стала жінкою № 2 в його житті.
Так ось, як би сумно це не звучало, з цим потрібно змиритися і прийняти цей факт. Згадай, ти ж і сама колись для когось була «тієї самоюї нав’язливою Анею», яка забрала сина у матері. Є дуже мудре прислів’я: «Дитина – гість у твоєму домі: нагодуй, виховай і відпусти». Нагодувати зможе і дурень, виховати – тут вже складніше, а ось вчасно відпустити від себе улюблене чадо – завдання підвищеної складності, вищий прояв батьківської любові.
Всім мамам синів на замітку: будьте готові до того, що одного разу ваше чадо піде від вас до Ані (Тані, Маші, не настільки важливо). Процес цей закономірний, і від цього ще ніхто нікуди не подівся. І тут головне завдання будь-якої матері – вміти відпустити сина без таємних образ, докорів, докорів сумління і ненависті до нової пасії.
