«Любов – бумеранг, що повертається до свого господаря і б’є його по голові. Цій досконалій психологічній зброї підкорюється людина й цілі народи. Любов – як меч без руків’я», – прочитала Уляна у книзі сучасного містика Володимира П’ятибрата.
«Справді, любов – як старий шкільний зошит із малюнками на полях та морським боєм на останній сторінці. Зошит видається звичайним у школі і таким дорогим у сорок років, безцінним у сімдесят», – знову погодилась із містиком. «Чи хтось може навчити любити?» — задумалася.
Уляна була вічною студенткою
Правда, вчилася не лише за підручниками у трьох університетах, а й за живими людьми. Закохуючись, шукала у мужчинах не так шлюб, як шлях.
Збирала по запчастинах корабель для польотів у космос почуттів, хоча нові знання й емоції не були самоціллю. Змішавши атмосферу добра й стратосферу зла, підбирала правильну пропорцію для отримання гармонії. «Щастя – то гармонія, не залежить воно ні від віку, ні від розміру гаманця чи тривалості любощів. Щастя або є, або ще в дорозі до тебе, або ж пішло до когось іншого», – навчала Уляну Віталіна Степанівна, дружина колишнього начальника районного КДБ.
Бо мала велику шухляду спогадів про власні пошуки гармонії. Ці клапті паперу, помережані дрібним почерком, сімдесятилітня жінка мріяла з’єднати в роман «Пригоди НеАнжеліки». З цією метою позичила у дочок старий комп’ютер, вечорами «клацала» двома пальцями, а от сюжет роману довірила лише Уляні. Ні чоловіку, ні донькам не змогла відкритися. Та й для чого їм цей пил із доріг материної юності?
Йди і не вертайся!
…Доля замолоду теліпала Віталіною, мов вітер випраною білизною. У селі, де народилася, через нерозділену любов застрелився хлопець.
Просто на лавці під її вікном. Всадив мисливську рушницю у рот й натиснув курок. Родина загиблого вимагала «розтерзати малу відьму». Віталінина мати добу тримала оборону, грудьми затуляла двері від озброєних батогами односельців. А вночі сусідка-азербайджанка тихцем вивела дівчину у степ, всунула в руку папірець із якоюсь адресою, пробурмотіла над головою молитву невідомою мовою.
Кримчанка Віталіна оселилася в Азербайджані, там у неї закохався одружений брат господині дому. Якоїсь ночі їй знову дали записку, щось сказали вже трішки зрозумілішою
мовою.
«Йди й не вертайся!» – прочитала, коли над дорогою до залізничної станції зійшло сонце. Далі була тисяча пригод Кавказом, визволення радянськими прикордонниками з таємного гарему, праця буфетницею на озері Рица, багато крові між тими, хто шукав Віталіниної любові. Додому повернулась аж через два роки. До цього часу ненависть в селі пригасла. Так писала у листі мати.
Віталіна зійшла з потяга вночі. До рідної хати залишалось кілометрів вісім. Йшла із якоюсь молодичкою.
Раптом вдарило світло фар. Поряд зупинився військовий «КамАЗ» – то солдати заблукали в степу. Дівчата взялися показувати дорогу, заодно й під’їхати вирішили. І тут наче розряд струму вдарив! Здавалось, заіскрило, коли солдатик-водій узяв Віталіну за руку, підсаджуючи у кабіну…
«Цю руку я не відпускав п’ятдесят років, заряджався від струму кохання», – усміхнувся сивий волинський «кадебешник», із любов’ю доправляючи мереживне покривало на тілі дружини.
У труну поклали незавершений рукопис роману «Пригоди НеАнжеліки». Письменниця-початківець Уляна стояла поряд із доньками покійної. Чекали, щоб покласти на могилу квіти…
Авторка – Світлана Федонюк,
