Жінка вищої проби
Уляна приїхала на сесію в Київський університет, їй, волинянці-заочниці, цей місяць в українському мегаполісі давався нелегко: шум, смог, відстані, велелюддя. Удома ж усе було маленьке й затишне. І люди мляві, мов мухи. У її прикордонному містечку «літали» лише контрабандисти – займати чергу біля пункту пропуску.
Уляна вже вдруге орендувала кімнату в інтелігентної вдови у спальному районі столиці. Далеченько від університету, зате недорого, і медом із Полісся можна розрахуватися. Господиня Валентина Василівна колись працювала директором на кіностудії – жінка вищої проби. У свої шістдесят вісім тримала і фігуру, і марку. Мала вигляд на років двадцять менше, хоч і поховала чоловіка, а діток Бог так і не дав.
Валентина уміло вправлялась із косметикою, завжди дорого і зі смаком одягалася. Коли Уляна робила їй комплімент,
віджартовувалася:
– Ой, що ти, це я сьогодні копійки з пенсії рахую на кремик чи помадку. Ти мене у молодості не бачила. Ото часи були: кавалери, шуби, ресторани, відрядження, зйомки!
Уляночка вірила, бо бачила непідробну ностальгію в очах Валечки. Саме так – Валечка й Уляночка – домовились одна одну називати. Авжеж, вони подружки, одну плиту і телевізор на двох ділять!
5 причин, чому одні жінки 60+ мають гарний вигляд, а інші перетворюються у бабусь
Невже вона не заслужила на останній елегантний вихід у люди?
Цього разу Уляночка застала Валечку заплаканою.
– Трапилось якесь горе? – стурбовано запитала.
– Померла моя подруга молодості Ірочка. Сьогодні поховали. Хворіла, – поділилася Валечка.
«Даруйте, вже не юність», – хотілося сказати Уляні. Натомість мовила коротке: «Співчуваю».
Під чай біля телевізора Валечка розповіла, що познайомилася з Ірочкою у центрі стандартизації та метрології на своїй першій, далеко не творчій роботі. Коли Валентина звільнилася, щоб навчатися на директора кіновиробництва, Ірочка її не забула, вітала зі святами, запрошувала на курорти чи просто телефонувала – попліткувати про кавалерів.
Обидві жінки купалися в увазі мужчин, як і у власній юності та легковажності. Через що й заміж вийшли пізно як за радянськими суспільними «стандартами». Кожна мала тепер свого Миколу.
Правда, Валечка толковішого: її Коленька справді любив, бо навіть їсти готував, не кажучи вже про ремонт квартири чи машини. Ірчин Микола був мовчуном, особливої цікавості до жінки та сина не проявляв.
– Він помітив, що Ірочка померла тільки тоді, коли холодильник спорожнів і чистих шкарпеток у шафі не залишилося, – гірко констатувала Валечка, помішуючи чай.
Микола зателефонував Валентині, уже вдові на той час, і попросив:
– Допоможи Іру поховати. Я не знаю, як це роблять, а ви ж дружили…
Валечка приїхала і застала епізод із фільму жахів. Чоловік із сином придбали для покійної, усе життя модниці, одяг та взуття із секонд-хенду. Ірочку поклали у голу труну з сивим нефарбованим волоссям, без краплі макіяжу. Батько і син везли на цвинтар домовину… промисловим візком для ящиків із овочами.
– Невже два дорослі мужлани не тямлять, що навіть для мертвої жінки це трагедія? Невже Ірочка не заслужила на останній елегантний вихід у люди? Чому вони її вирядили, наче у пекло? – побивалася Валечка.
Сльози киянки крапали у чай із райським волинським медом.
Авторка – Світлана Федонюк, з архіву газети “Сім’я і дім”
