Коли почалася війна. 10 років потому… Нам не дали натішитися нашою перемогою на Майдані. Нам навіть не дали в тиші та спокої, у християнському смиренні поховати наших мертвих. Матері полеглих ще не відплакали своїх дітей, як матері живих почали жити у страху за своїх. Ми не перестаємо чистити зброю, та вдивлятися у приціл нам далі заважає сльоза.
Ми стали іншими
Не кращими чи гіршими. Просто іншими. Іншими в тому, чого десь навіть не підозрюємо в пафосі переможних салютів, у відчаї поминальних молитов, у щирій і святій ненависті.
Ми зрозуміли, що за свободу треба платити кров’ю. І тому ми усвідомили, що нас можуть убивати. Це страшно. Але є інше: ми зрозуміли, що вбивати можемо ми.
Хай там як, але потішмо себе тим, що на кожну війну, на кожне вбивство ворога кожен народ проводжають його священники. І хай проститься нам в разі чого. Бо не ми почали війну. Але коли вона вже почалася, нехай ридають не наші матері і лишаються сиротами не наші діти.
Ми вже котрий день сидимо на пороховій бочці, над якою завис меч Дамокла. І ми не робимося добрішими від ефекту постійно зведених нервів. Чуєте, вожді і лідери? Чужі та наші.
Це – правда: ми не хочемо війни
Ні з чортом, ні з москалями, ні з власною владою. Не уявляю ідіота, який без потреби хоче рити окопи замість мандрувати по світу, чистити зброю замість пити пиво чи зализувати рани замість цілувати жінок. Але нас не питають.
Нас хочуть загнати у стійло, з якого ми видряпувалися на промерзлих вулицях Києва. Коли несли незнайомих мертвих і обіймалися з незнайомими живими.
Коли брудний піт просмаленого 60-річного чоловіка капав у чисту склянку з молоком, яка звідкись з’явилася в руках 19-річної дівчинки.
Коли ми не знали, що прапори нашої честі захапають кучерявими лапами сотні своїх же ж злодіїв, а бойові прапори будуть обсмалені вітрами Дикого Степу і ворожою артою.
І від цих споминів, і від відчуття щоденної тривоги, і від думок про завтра ми теж робимося злішими. Тільки на сліпу злість нам також не залишили часу.
Майдан повернув нам гідність і відчуття плеча ближнього
Майдан навчив нас боронити себе зі зброєю в руках. Ворог вчить нас робити те, що моєму поколінню ще ніколи не доводилося, – боронити свою землю. Ворог вчить нас ненавидіти.
І коли почалася війна, ми не пішли на неї, загнаними в кут щурами. Ми пішли зміцнювати свої честь і гідність. І нехай краплі хвилинного відчаю завжди розчиняються у морі вічного українського духу.
Але при всім цім прошу в милосердного Бога тільки дві речі: збережи нам нашу ненависть в час війни і дай нам залишитися людьми після Перемоги!
Автор – Роман Онишкевич
На фото – прапор України, вивішений на дроті перед житловим будинком, зруйнованим під час вторгнення росії до України у місті Маріуполі. Фото: REUTERS/Alexander Ermochenko
