Коли мій син підросте і запитає, хто той Бог, у якого вірю,
розповім про Степанівну, яка спакувала в пакет АТБ закрутки.
“З’їсте, хлопчики, а скляччям від банки шматуйте обличчя звірів”, — казала вона, повна віри в чужих синів, і тицяла залишки грошей у жмутку.
Про Віктора, який будував вісім років дім, а коли влучила ракета і дім згорів, він рішуче пішов у найближче сховище багатоповерхівки: “Збирайте дітей, буду вивозити вас поміж розвалин дворів, допоки у мене лишилася ціла автівка”.
Про Артема, який усе, що заробив на заможне життя у своєму ІT, надіслав Оксані, що замовляє броники, поки спить малюк,
з яким вона переховується по кілька разів на добу в укритті
і здригається на кожен гуркіт, на кожен звук.
Про Андрія, у якого четверо малолітніх дітей, яким ще рости й рости, який відвіз їх в глухе село у Богом забуту хату. “Не бійся, кохана, мишей, вітру і самоти, фронт твій тут, мій фронт там — мусимо воювати”.
Про Світлану, випускницю фізмату із позивним “Гроза”,
яка тягла на собі раненого Андрія три кілометри полем.
Про стареньку бабцю Марію, яка пекла хліб, вся в сльозах:
“Війна, діточки, то біда велика, а голод — велике горе”.
Про кожного, хто стояв зі зброєю, кому не забракло духу,
про тих, хто із-за кордону любив Україну ділом.
Кожного, хто не допустив мародерства, хаосу і розрухи,
… хто душу поклав і тіло.
Коли син запитає, то хто ж з них усіх Бог могутній, який рятує від болю, холоду, голоду і зневіри, я скажу йому: Сину, запам’ятай на майбутнє: Бог є у кожному, в кого ти віриш!
*На фото та сама баба Марія.
#і_м_і
