Жити в Херсоні у 2026 році… Це як? А тут немає сирен, які попереджають і змінюють твій маршрут або плани. Проте тут є звуки, після яких вже пізно думати…
Безпілотник схожий на те, як звучить комар
Тонкий, набридливий звук, який не дає зосередитись. Він стає густішим –
жжжжжжжжж…А в тебе вже волосся на голові потроху само по собі починають ворушитися і стояти дибки. А він, с…а, може зависнути прямо над тобою…
Ти не дихаєш, а серце живе своє саме драйвове жити і стукає в 2-3 рази частіше.
Він висить і ти не знаєш, чи він “бачить” вже тебе на екрані як ціль, чи ще – ні?
FPV — інший
Він не висить. Він полює. В цьому слові вже є якась приреченість – «полює».
Його звук – жжЖЖЖЖЖЖЖ…
Він наближається швидко,
і в якийсь момент ти вже не слухаєш, бо мозок дає владу інстинктам.
Ти, б…ь, відчуваєш його всією шкірою, яка ніби болить від напруги…
А КАБ не питає
Ти сидиш ввечері з чаєм і вдихаєш аромат квітнучих дерев. Думаєш про кохання, затишок і добробут… І не чуєш його довго.
І це найстрашніше. Є секунди, може дві –
глухий свист зверху, як щось величезне ріже небо:фууууух…Щось типу літачка…
І одразу знаєте який удар?
Як тиск. БАХ — але це не просто “бах”.
Це хвиля! Навіть коли це все а декілька кілометрів то вона ніби вдаряє в груди,
вибиває повітря…На якусь мить здається, що світ згорнувся всередину себе.
Арта – це військова мова до Херсонців
Вона говорить до нас серіями.
Далеко – бум… бум… бум…
І ти рахуєш, навіть якщо не хочеш.
Може – раз, а може те страшне слово «Гради», коли збився з рахунку …
Коли ближче (а так буває часто)-
вихід: глухий, короткий “пух”
і потім — свист:
шшшшшшшшш…
І – розрив. Це навіть не хвилини – секунди…
Страшно, що часто ти чуєш тільки приліт.
Це завжди раптово.Осколки – це вже після.Вони не питають, куди летіти.
Свистять, молнією, з шаленою швидкістю, як розірваний метал – ссссссссс —
дзінь! Об щось тверде,
або глухо – в землю, в стіни, в машини… В людей. Іноді це звучить, як дощ. Але це не дощ.
Фосфор – це не зовсім звук
Це шипіння. Як ніби щось живе горить:
шшшшш…і потріскування, як у вогнища. Красиво вночі. А от тепла і спокою не дають. Роздратування і жах..
“Пряники” на дорозі – це обман. В дитинстві обіцяли що і на моїй вулиці буде грузовик з пряниками. Але нахер – з такими?!
Тиша.
Крок.
І раптом -клац- і короткий, сухий
бах. Ні-ні, не великий. Але достатній, щоб з людини стало – «тіло на евакуацію». А часто – фрагменти тіла…
Ми вчимося слухати все це одразу.
Живеш, як натягнута струна
Я собі щодня нагадую «Іннуся, дуже важливо залишати собі інші звуки.
Своє дихання, наприклад.
тихе, але своє. Ковток гарячої запашної кави – який повертає відчуття всередині.
Шурхіт одягу, кроки, голоси –
Щось дуже просте людське і земне»
Бо якщо залишаться тільки ці
жжж, шшш, бах – психіка не витримає і «…кукуха їдить, ідить кукуха…»
І я свідомо ловлю жадно, як звучить моє – «я жива»…
Кожного дня моя дорога схожа на лотерею без правил…
Кожен з Херсонців вихідить з дому, як в останнє. Навіть якщо не говорить про це уголос.
Сім тисяч кілограмів КАБів за день сьогодні – це вага страху. Терор який лягає на місто і продавлює його до кісток.
І ти йдеш на роботу. Ніби востаннє.
Не тому, що драматизуєш. Просто тіло вже знає те, що проживало…
Ти дивишся в небо, як у щось більше.
Як у подарунок, який сьогодні ще є.
Світло пронизує променями хмари. Боже, як це неймовірно красиво. Ця картинка для мене про те, що життя моє ще не вимкнули.
Вітер сьогодні – б’є в обличчя, холодний, живий.Тріпає волосся, ніби нагадує:
ти ще відчуваєш – значить ти тут.
Імбирний чай на Шумені… Він розтікається всередину, і на секунду здається, що світ можна зібрати назад.
А за 5 хвилин – ти вже там, де було «прилетіло». Асфальт відчеканив це ямками. І пам’ятає абстрактним образом червоно- коричневоі крові.
Люди з віничками змітають уламки, як пил після ремонту. І тими ж віничками розмазують кров, намагаючись її змити , щоб не травмувати випадкових перехожих.
Крихке скло, як уламки життя, яке вже не скласти.
Мені моторошно. Хоч і розумію що вони змітають це не тому, що байдужі.
А тому, що треба жити далі.
Щоб ті, хто пройде через цю дорогу завтра, не «розсипалися» прямо тут, на тротуарі.
Будинок поруч стоїть пошматований і і розірваний, як відкрита рана.
Він чесний і говорить:тут щойно був жах.
ЗМІ часто про нас мовчать.
А над цим – Небо, блакитне, безкрайнє, легке
І десь там те, до чого ти ніколи не готовий-
КАБи, арта, дрони, “молнії”, ФПВ, фосфор, осколки, “пряники”, які розсипаються по дорогах.
Твоє херсонське життя не просто напружене – воно ніби оголене.
Без зайвого. Без відкладання «на поті» Без ілюзій, що все під контролем. І ти в цьом всьому стаєш справжньою…
Ти відчуваєш вітер – і це подія. Ти п’єш гарячий напій – і це тепло, яке має значення. Ти дивишся в небо і це майже молитва, навіть якщо ти її не називаєш так.
Правда за це є ціна: нервова система працює без паузи
Тіло живе в режимі «будь готова», навіть коли ти просто стоїш. Всередині накопичується те, що не встигає прожитися.
І якщо нічого з цим не робити – навіть ця глибина почне ламати.
- Тому серед цього всього хаосу важливо не тільки вижити, а і залишити собі місце, де ти не воюєш.
Хоча б трохи.
І це виглядає не як великі практики.
Це виглядає так:
Зупинитися.
На хвилину.
І сказати собі: зараз я не контролюю нічого. І мені не треба.
Вдиииииих.
Виииииидииих.
Просто щоб тіло згадало, що воно не тільки для виживання.
Називати те, що відбувається.
Як ти це зробила зараз.
Бо коли слова виходять назовні, вони менше розривають зсередини.
- Триматися за маленьке.
За каву.
За вітер.
За небо.
Не як втечу, а як точки, де життя ще є.
- І ще одне.
Ти не маєш бути сильною весь час.
Ти можеш іноді ламатися всередині.
Можеш боятися.
Можеш ненавидіти це все. Це нор-маль-но!
Це не робить тебе слабкою.
Це робить тебе живою.
Бо справжня сила тут не в тому, щоб не відчувати.
А в тому, щоб відчувати все це
і все одно виходити з дому.
І жити та кохати.
Навіть коли кожен день – як останній.
Радимо також прочитати: “Ви як?” – “Все добре, по нас поки не попали”, – історія з Херсону
Авторка – психологиня Корміленко Інна
Фото – УНІАН
