Кінбурнська коса – піщана коса між Дніпро-Бузьким і Ягорлицьким лиманами Чорного моря в Миколаївській області, – розповідає Район.Миколаїв.
Цей клаптик суші колись мав назву Гілея. Давньогрецький історик Геродот, що мандрував нашими краями зазначав: «Якщо перетнути Борисфен, то першою від моря буде Гілея, а зверху від неї мешкають скіфи – землероби». Мешканці древньої Ольвії, яка була заснована на правому березі Дніпро-Бузького лиману 4,5 тисячоліття тому, вважали Гілею священним містом.
Півострів цей вузький і довгий – на 40 кілометрів тягнеться він з заходу на схід. Миколаївці давно люблять відпочивати на цьому дикому пляжі з білого піску за 50 миль від міської набережної.
Моя мрія – поїхати у Крим після Перемоги
Півострів трьохсот озер
Споконвік з центру міста до Кінбурнської коси ходив катер на підводних крилах, що за годину доправляв пляжників прямо до морських хвиль. Зірок вночі над головою тут мільярд. Такого в місті ніколи не побачиш. А ще, тут дуже своєрідна природа.
На Кінбурнському півострові близько 300 озер, які різняться за своєю формою, площею та солоністю. Соляних озер на Кінбурні є велика кількість, але не у всіх за рік збирається сіль. Точно ніхто не знає, в якому році почався видобуток солі на нашій території. Але відомо, що видобутком солі займались з VI сторіччя до наших часів як скіфи, так і греки, заснувавши на півострові поселення.
До війни в межах коси, що входила до Миколаївської області було розвернуто аж два заповідники. Один регіональний, інший – національний: «Білоберіжжя Святослава». Косу обожнюють не тільки туристи та відпочивальники, але й перелітні водоплавної птахи.
Поїхати-побачити: 5 місць козацької слави, які має відвідати кожен українець
Як народжується сіль
Одним з основних місць видобутку солі у промислових розмірах є Прогнойський соляний промисел, який розміщено теж на півострові, але у межах Голопристанського району Херсонської області за 4 км від кордонів Миколаївщини. Якісь лизоблюди сусідньої області давню козацьку назву хотіли замінити на дебільний топонім «гвардєйське», але всі місцеві залишались прогнозькими.
На території Кінбурна у межах Миколаївської області теж є соляні озера, але промислового значення вони не мають і добуває з них сіль лише місцеве населення для своїх потреб.
У XVIII столітті Кінбурнська коса входила до складу Османської імперії, але видобутком солі займались як турки, так і козаки. До того ж озера були поділені таким чином: з боку лиману до середини коси – в озерах сіль вибирали козаки, а з боку Ягорлицької затоки – турки. Козаки сіль переправляли через лиман на Станіслав, а звідти її поширювали по всій території України та за кордон.
Півострів був вольницею козаків, де вони заготовляли сіль, ловили рибу, займались мисливством. Після руйнування Запорозької Січів 70-ті роки XVIII століття та створення Нової Січі на просторах Олешківських пісків, Кінбурнський півострів набув статусу самостійної адміністративно-територіальної одиниці, яка називалася Прогнойською паланкою
Після анексії у 1774 році Кінбурну Російською імперією соляний промисел продовжував існувати. 27 озер передані у власність Казенного відомства, а інші приватним власникам, найбільшими з них була родина Капуст. Останній з цього роду Капуста Григорій Матвійович був розстріляний більшовиками, а промисел націоналізовано у 20-ті роки минулого сторіччя радянською владою.
Видобування солі
Зараз на території колишнього Казеного відомства існує Геройське дослідно-промислове підприємство, у якому працювало два десятки осіб, хоча наприкінці XX століття, працювало до 90.
Об’єми добутку складали від 7000 до 11000 тонн. За історичними джерелами відомо, що у 1775 році сіль вибирали з 78 озер, за даними 1858 року на півострові значиться 98 озер, експлуатувалось всього 22 озера.
Сіль видобувають з морської води, яка потрапляє в озера з Ягорлицької затоки моря. Через систему підготовчих озер вода потрапляє до осадочного басейну у вигляді роси з густиною солі 25,5%. Всього існує п’ять осадочних басейнів, раніше працювало два.
До кожного басейну відноситься п’ять підготовчих озер, де відбувається очищування води від гіпсу (сірко кислого кальцію) та солей магнію. Дно басейнів створено з глею, тому відсутнє болото. Коли це було створено це не знає ніхто, відомо лише те що у давні-давні часи.
Починають добувати сіль, коли товщина солі не менше 6 сантиметрів. Ропа має забарвлення рожевого кольору через велику кількість хімічних сполук, що випаровуються, до того ж у ропі живе малесенький рачок – артемія.
Іноді озера виходили зі своїх берегів, а деякі зовсім висихали. Тому люди почали ці озера обгороджувати дерев’яними валочками, щоб контролювати регуляцію запуску туди води. За добу пласт солі міг виростати до 1 мм. Видобували руками, лопатами, потім складали в тачки та відвозили до берега, де формували великі купи солі-кагати.
Зараз ручну працю замінили машини. Добуток солі повністю механізовано: сіль збирають комбайнами, як пшеницю на полях, автомобілем возять її до берега озера і висипають у великі купи-кагати.
Кристал на пів долоні
Соль на Кінбурні буває двох видів: дрібна, яку називають місцеві «заполоч» та велика, назва якої «дрібок», тобто кристал. Кристал солі може вирости розміром на пів долоні.
Таких соляних промислів, як Прогнойський, було в Україні лише два. Другий у Саках, у Криму. Після анексії Криму залишився лише на Кінбурнській косі.
Вже майже два роки коса окупована ворогом. Звідти не раз намагались окупанти здійснити десант в Очаків, та градами обстрілюють місто чи не щодня. Їх стратегічна мета – не дати вільного проходу комерційному флоту в Дніпро-Бузький лиман до миколаївських портів.
Люди які споживають Кінбурнську сіль задоволені смаком і якістю. Мені особисто здається, що риба, яку засолюєш саме цією сіллю, – смачніша! В осадочну сіль потрапляє приблизно 60 мікроелементів. Ці мікроелементи мають дуже велику користь для людського організму.
Вся Європа вживає лише таку сіль. Крім того, сіль використовують для лікування неврозів, захворювань шкіри, легень у вигляді ванн 3% концентрації для облаштування спеціальних соляних кімнат.
Але будемо це робити після війни та розмінування території, бо зараз береги Кінбурна – суцільні мінні поля.
Автор – В’ячеслав Головченко
