– У вас дуже нерозвинений хлопчик. І нездібний, – Ольга Іванівна вимовляла Асі всі свої претензії щодо розвитку її сина Дмитра з таким виглядом, що тій хотілося провалитися крізь землю. А Дмитро стояв поряд і усміхався. Усміхався світло і радісно. Він був радий тому, що Ася прийшла за ним сьогодні раніше.

– Одягайся, – попросила вона.

– Ага, – кивнув син і надів черевики не на ту ногу.

– Ну ось. Чи ще треба щось говорити, – Ольга Іванівна похитала головою і пішла в кабінет.

– Дмитрику…– Ася кивнула на черевики.

Він засміявся і вдягнув їх правильно.

– А по-іншому було веселіше, – Дмитрик зітхнув. – Носами у різні боки. Я був немов Чарлі Чаплін.

– Ти чому відмовився робити аплікацію разом із усіма? Ольга Іванівна каже, що ти просидів все заняття над чистим листом.

– Ножиці виявилися тупими, і я вирізав якось погано. А лист був такий чистий, гарний. Мені шкода було псувати. Мамо, хочеш, удома разом подивимось, який гарний білий лист?

Ася зітхнула…

Вона плакала і від безвиході читала синові вірші, включала на телефоні класичну музику.

У сім місяців він ще погано тримав голову, а в одинадцять раптом пішов. У три роки сам читав дитячі книжки з великими літерами.

У пісочниці Дмитрик відходив убік від інших дітей. Безцільно копав пісок у той час, як решта малюків ліпила пасочки.

– Ти покажи йому, як треба, – вчили Асю жалісливі мами та бабусі.

Дмитро слухняно перевертав форми, але тут же відкладав їх убік.

– На якій глибині має бути підземний хід, щоб дорога над ним не провалилася? – питав він Асю, зариваючись у мокрий пісок маленькою ручкою. Ася не знала.

– Віддай його в садок, – говорили всі. – Йому треба соціалізуватись.

… Соціалізуватися у Дмитра виходило погано. Коли діти гасали по ігровій, він стояв біля вікна.

– Дмитрику, йди пограй із дітками, – лагідно казала йому нянечка.

– Там дощ ходить по калюжах, – відповідав він їй, показуючи пальчиком на кола від крапель. — Це його сліди. Дощ має багато ніжок, більше навіть, ніж у сороконіжки.

– Самсонов, чому у твого кота очі нижче, ніж ніс? – вимогливо запитувала Ольга Іванівна, показуючи йому зразок виробу.

– Має поганий настрій, – пояснював Дмитрик. – Йому сумно, і в душі все перевернуто.

– Ваш син не здатний виконувати елементарні дії, які у його віці всі діти виконують легко. Він навіть ложку тримати до ладу не вміє! Годувати його чи що?

– Дмитрику, – дивлячись, як спритно син управляється з ножем і виделкою, дивувалася Ася, – у садку кажуть, що ти не вмієш тримати ложку.

– Я подумав, – син опустив очі, – що якщо всі вирішать, що я не вмію, то не доведеться їсти цей противний суп. Мамо, він був такий несмачний, якби ти тільки могла собі уявити.

– Дядьку, ви неправильно зіграли. – Дмитрик підбіг до чоловіка, який грав на скрипці в парку. Ася не встигла втримати сина.

– Неправильно? – музикант опустив інструмент. – Можеш пояснити, чому?

– Там далі музика біжить вгору сходами, – хлопчик витяг руку вгору. – А у вас вона наче спочатку прямо, потім трошки вгору, а потім стрибає вниз. Це неправильно.

– А ти хіба знаєш цю мелодію?

– Знаю. Мама мені вмикає.

– А що таке імпровізація, знаєш?

– Ні.

– Це коли у щось добре знайоме людина вносить своє, змінює звичне. Розумієш?

– Розумію, – кивнув Дмитрик. – Ви зробили імпровізацію.

Незнайоме слово він насилу вимовив і засміявся. Усміхнувся і чоловік.

– Мамо, можна, я пограюся? – хлопчик показав на купу рудого осіннього листя.

– Пограйся, – погодилася Ася. І звернулася до музиканта: – Ви вибачте його. Зазвичай він так себе не веде.

– За що я маю вибачати вашого хлопчика? – здивувався той. – Він займається музикою? У музичній школі? Або з викладачем?

– Ні, – похитала головою Ася. – Ми ніколи про це не думали. Та й малий він ще.

– У малюка абсолютний слух. Це треба розвивати якомога раніше. Він може багато чого досягти. У Японії, наприклад, зараз практикують навчання з двох років, уявляєте. Тож до п’яти років дитина вже здатна зіграти на скрипці власну імпровізацію.

– Не знаю, – Ася мерзлякувато повела плечима. – Можливо, пізніше. Поки що у нас якось не складається з дитячими колективами.

– Можна займатися індивідуально. Хочете, я візьмусь?

– Ви вчитель?

– Не зовсім. Колись грав у оркестрі, потім трохи викладав. Сольна кар’єра не склалася. Сюди виходжу грати так для власного задоволення. Я, правда, ніколи не працював із такими маленькими, але з вашим сином займався б із радістю. Він дуже незвичайний хлопчик.

– Так, незвичайний. У садочку мені весь час докоряють через цю незвичайність. – Ася замовкла. – Вибачте, вирвалося.

– Нічого. У нас не люблять тих, хто відрізняється від інших. Такі люди всіх дратують. То що щодо занять? Спробуємо?

– Це, мабуть, дорого?

– Вам мої заняття нічого не коштуватимуть. Хіба що доведеться витрачати свій час. Як звуть вашого синочка?

– Дмитро.

– Дмитро ще маленький. І краще, якщо ви під час наших занять будете поряд.

– Дмитрику, ти хочеш займатися музикою? – Ася покликала сина. – Грати, як дядько?

– Хочу, – син радісно закивав.

– Дмитрику, будеш приходити з мамою до мене на урок?

– На справжній урок? – здивувався хлопчик.

– На справжнісінький.

– Буду.

– Тоді запам’ятай: мене звуть Георгій Олексійович. Нам потрібний буде нотний зошит, і простий олівець. Заодно вивчимо ноти.

– А скрипка? – схаменулась Ася.

– Не хвилюйтеся, я підберу йому інструмент. Таку можливість я маю. Там потрібний певний розмір.

Дмитрик в цей час крутив у руках кленовий лист, пошарпаний і трохи згорнутий.

– Я візьму його із собою, – повідомив він.

– Дмитрику, але він негарний зовсім, – Ася показала на купу листя, з яким нещодавно грався син. – Дивись, яке яскраве листя там є. Можна цілий букет набрати. А ти вибрав цей. Чому?

– Мені шкода його, – тихо відповів хлопчик. – Він як старенький дідусь, дивись, згорбився. А ще він дуже добрий.

Дмитро перевернув листок, і Ася побачила під сухим краєм, що загорнувся, сонечко.

– Він накрив сонечко, бачиш? Щоб дощ не намочив.

Георгій Олексійович задумливо глянув на хлопчика і погладив його по голові.

– Сварять, кажете, за незвичність? Дурні люди. Не бачити у себе під носом таке диво. Куди котиться світ?..

Ася з Дмитриком почали ходити на заняття. Спочатку їй здавалося, що в сина зовсім нічого не виходить, але Георгій Олексійович, навпаки, був задоволений і завжди хвалив хлопчика. Поступово, Ася почала чути в какофонії скрипкових звуків мелодії. Іноді Дмитро грав щось, чого вона раніше не чула.

– Що це? – питала вона.

– Ваш син намагається складати музику. – пояснював Георгій Олексійович. – І, знаєте, у нього непогано виходить.

Приходячи за сином, Ася вислуховувала чергові зауваження та поради звернутися до хорошого психолога.

– У нього погано розвинена дрібна моторика. – Ася дивилася на листочок з безладним рядом паличок. – А це? Всі діти ліпили їжачка. Що ліпив Дмитро, незрозуміло.

“Чому ж незрозуміло, – думала вона. – Просто замість кількох товстих голок, як на зразку, Дмитрик наліпив багато тонких”.

– Мамо, – ніби підтверджуючи її думки, пояснив Дмитрик,– у дорослого їжака близько шести тисяч голок. А ще вони тонкі. Я так і хотів зліпити, а вони сплющились…

Він засмучено дивився на невдалу фігурку.

… На конкурс учнів музичних шкіл міста Ольга Іванівна неохоче погодилася йти. Вмовила сестра.

– Олю, будь ласка, – просила вона. – На ці конкурси й так ніхто не ходить, окрім родичів. Зал порожній. А дітям для натхнення глядачі потрібні. Настрій зовсім інший виходить…

Те, що племінник Павло займається музикою, вона, звісно, знала. Але їздити на всі ці конкурси та виступи не хотіла. У Павла є батьки, бабусі, дідусі, які обожнюють такі заходи. Її дратувало, що Павлом постійно хваляться, як дресированою мавпочкою. Ольга Іванівна бачила, що самому хлопчикові це не надто подобається. Але Павло звик робити все на совість, тому призи та кубки постійно з’являлися у їхньому домі.

Ось і зараз Ольга терпляче слухала великих та маленьких майбутніх музикантів, мріючи, щоб конкурс швидше закінчився. Павло, як на зло, виступав у самому кінці.

Раптом серед членів журі виникло якесь замішання.

– П’ять років? – зацікавився голова. – І яка ж музична школа? Не школа?

До столу підійшов високий елегантний чоловік із сивиною в пишному темному волоссі і, нахилившись, почав щось говорити.

– Добре, Георгію Олексійовичу. Я зрозумів. – Голова журі ще раз звірився зі списками та викликав. – Самсонов Дмитро. Викладач Георгій Олексійович Овчинников.

Почувши знайоме прізвище, Ольга Іванівна насторожилася.

На сцену з маленькою скрипкою вийшов найпроблемніший вихованець її групи. Так, це він. А ось і мама, стоїть поряд зі сценою у кутку. Ольга її одразу й не помітила. Самсонов… А вона навіть не знала, що ця дивна дитина займається музикою.

Дмитро заграв. Він грав чисто, і Ольга Іванівна здивувалася, як хлопчик впевнено тримає скрипку. Але раптом у якийсь момент музика полилася до зали, і їй здалося, що кудись зникли сірі стіни, гори одягу зваленого на стільці у залі. Навколо відчувалося щось легке та вільне, що закружляло в невидимому танці. Мелодія ще тяглася, а в залі вже здійнялися оплески. Не ліниво та завчено, як у попередніх випадках, а жваво, із захопленням. Дмитрик стояв і усміхався тією самою своєю усмішкою, яка зазвичай так дратувала Ольгу Іванівну.

– Дмитрику, – звернувся до хлопчика голова журі, – скажи, а що ти зіграв зараз, наприкінці?

– Це імпровізація. – впевнено промовив Дімка, не перестаючи усміхатися.

– Тебе Георгій Олексійович навчив грати так цю мелодію?

– Ні, я сам, – хлопчик трохи розгубився. – Ця музика про те, як літає листя в парку. А один… не може літати, бо в ньому заснуло сонечко. Я сам це бачив восени.

– Друзі, – поруч із хлопчиком встав його вчитель. Він притягнув до себе дитину, і Дмитро довірливо пригорнувся до його надійної руки. – Дмитрик ще дуже маленький, але вже сам складає музику. Це його перший виступ. Тож прошу вас підтримати мого учня. Адже вам сподобалося, як він грав?

– Сподобалося! Молодець! — долинуло із зали.

– Нагадайте, Георгію Олексійовичу, скільки ви займаєтеся з хлопчиком? – попросив голова.

– Трохи менше року, – пояснив Овчинников. – Можна сказати, тільки освоїли ази…

– Це неймовірно, – члени журі переглянулись. А молода дівчина, що сиділа скраю, несподівано попросила: – А зіграй, будь ласка, ще щось, Дмитрику. Можеш?

Дмитро невпевнено глянув на свого вчителя.

– Грай, дитино, – Овчинников погладив його по голові. – Те, що тобі зараз хочеться.

– Добре, – легко погодився хлопчик. – Тоді я гратиму про дощ.

Ольга Іванівна слухала, як падають прозорі краплі, розбиваючись об шибки, як тонуть вони у величезних сірих калюжах і не можуть зупинити свій ритмічний сумний танець. Вона раптом чомусь згадала безглуздого Дмитрикового кота з “перевернутою душею” — і їй стало ніяково…

– Олю, ти чого? – сестра дивилася на неї злякано та здивовано. – Щось трапилося? Ти чого ревеш?

– Нічого. Просто музика. І хлопчик такий… Талановитий.

Особлива дитина. Радіти чи плакати?

З інтернету